4 розділ 4

- Не переживай. Я зайнявся всім. Усі чудово розуміють, як тяжко ти переживаєш своє горе. Тебе не турбуватимуть. Документи, похорони, вся підготовка. Я все взяв на себе.

   - Це маячня! Маячня! Розв'яжіть мене!

   Як у поганому кіно. І горло пересохло до жаху.

   Замість того, щоб закричати, я просто хриплю.

   - Ну чому? Ми з тобою станемо просто чудовою парою!

   Він... Нахиляється до мого обличчя.

   Тепер помічаю, що цей монстр… Гарний. Видно, це той випадок, коли сам диявол нагороджує свого поплічника гарною зовнішністю.

   Але його обличчя все одно страшне. Холодне. Крижане. На ньому жодної емоції.

   Він проводить пальцями по моїх губах, і я знову сіпаюся.

   Схоже, його це тільки забавляє. Він усміхається, ведучи пальцями нижче.

   По шиї... По вирізу декольте...

   - Не смій!

   - Дика кішка. З характером. Як батько. Тепер рідко зустрінеш таких. Слухай, Оксано. Я не збираюся воювати з дівчиськом. Ти ж сама розумієш. Мені потрібний лише спадок твого батька. Тож ти вийдеш за мене заміж. Вступиш у спадок. Перепишеш усе на мене, як на свого законного чоловіка. Не бійся. Дещо я тобі залишу після того, як ми розлучимося. Скажімо… Цей будинок. На згадку про щасливе дитинство. І кілька мільйонів на рахунках. Але бізнес, корпорації залишаться в мене. Це щедра пропозиція, мала.

   - Ви божевільний. І покидьок.

   - Тссссс. Не гарячкуй. З майбутнім чоловіком треба розмовляти з повагою! А щоб ти зрозуміла серйозність моїх намірів…

   У його руці виблискує клинок.

   Він повільно веде вістрям по моїй шиї.

   - Ти маєш розуміти. Я можу зробити з тобою все, що завгодно. Змусити переписати на мене все. Розписати нас без твоєї участі. Просто поставити штамп у паспорті. А потім замкнути тебе в якомусь дурдомі. І тебе визнають недієздатною. Або ... Або ти можеш передчасно померти, так і не переживши смерті батька. А я, як твій чоловік вступлю у спадок. Подумай, Оксано. Наш шлюб буде недовгим. І може навіть стати приємним для нас обох. Ти красива дівчина. І мені подобаються такі кішки. З характером.

   – Ви чортів покидьок!

   - Ти хочеш. Щоб тебе розв'язали чи проведеш так час до самого весілля? Варіантів два, дівчинка. Або по-доброму, або по-поганому. Але буде, як я вирішив. Так і знай.

   Він серйозно.

   З жахом розумію, дивлячись у його зовсім крижані очі.

   Як добре. Що Тимур виїхав на змагання!

   Схоже, про нього цьому монстрові нічого не відомо! Сподіваюся, хоча б мій синочок у безпеці!

   - Розв'яжіть.

   Він віддає тихий наказ і по обидва боки від мене відразу з'являються тіні в чорних костюмах.

   – Ніч проведеш у підвалі. Подумаєш гарненько. Тобі принесуть поїсти та попити. І Оксана. Я не тиран. Підеш на мої умови, і сама залишишся задоволеною. У нас буде гарне весілля. А бізнес… Ну, подумай сама. Тобі і так з ним не впоратись! Та тебе ж у перші дні обберуть до нитки!

   Я мовчки підводжусь.

   Все тіло ломить, наче дерев'яне.

   Похитуюсь, але самій мені дійти не дають.

   Мене підхоплюють під лікті та буквально тягнуть у підвал. Кидають на старе ліжко, яке батько так і не знайшов час вивезти з дому.

   - Доброї ночі.

   Чую скрипучий голос.

   – І Оксана. Навіть не надумай спробувати тікати. Це марно і безглуздо. Тільки всім зробиш гірше.

Через кілька годин мені приносять мою убогу вечерю.

   Проста запечена картопля і великі шматки м'яса.

   Глек із якимось соком.

   У цьому будинку завжди подавали найвишуканішу їжу. Не лише у свята та на прийомах. Навіть за звичайним сімейним сніданком. Навіть коли я снідала сама, бо батька, як завжди, не було вдома. Його справи завжди забирали весь час. Були просто його життям!

   Але він завжди приділяв багато уваги дрібницям. У його будинку все мало бути ідеально. Причому, на повсякденному рівні.

   Він завжди казав, що до цього треба звикати. Щоб робити не замислюючись на автоматі.

   Ідеально виглядати. Навіть коли тебе ніхто не бачить. Не забувати робити зачіску та макіяж. Стежити за собою. Їсти з приборами. Та навіть за сніданком у нас подавалося по шість виделок до зміни страв!

   Щоб потім десь не зганьбитися, забувшись. Щоби все це в'їлося в тебе. Стало твоєю частиною.

   Так мало б бути і після його смерті.

   У цьому будинку все було відточено до досконалості. Кожна людина вишколена.

   Отже, людей батька в будинку більше немає.

   І мені принесли просту їжу, якою харчуються, швидше за все, охоронці цього монстра.

   І з цього випливає, що для мене тут не залишилося жодної надійної людини. Нікого, до кого я могла б звернутися за допомогою!

   Я жадібно накидаюся на їжу.

   Давно не їла. Хоч про який апетит може йтись!

   Але мені потрібні сили. Багато сил.

   Я не збираюся здаватися. Я маю бути сильною. Повинна не зганьбити свого батька! Не зрадити його своєю слабкістю. Тоді він би мною пишався!

   І…

   Я маю думати про Тимурку!

   На моє щастя, доки вони, схоже, про нього нічого не знають.

   Але можуть дуже скоро з'ясувати, що в мене є син.

   Я знаю вовчі закони цих людей.

   Спадкоємця не залишать живими. А він саме спадкоємець. Чоловік.

   Навіть якщо я перепишу весь спадок на цього Булатова, вони чудово розуміють. Син виросте. Почне мститись. Поверне собі все, що належить йому по праву!

   А мій син…

   Він точно такого не пробачить.

   І справа тут не в грошах будь вони сто разів прокляті!

   Тут річ у принципі.

   Я обійшлася б без грошей.

   Я чудово пам'ятаю, наскільки я була щаслива. Колись. Із батьком Тимурки.

   Його двадцять квадратних метрів. У крихітній, чужій, орендованій квартирі. У простому одязі, а вдома носила його величезні футболки, які були мені довші за власні розкішні сукні.