РОЗДІЛ ШОСТИЙ. Частина 2. Остання.

Мілу вивели з каюти й привели до катера. Ростислав зійшов на борт яхти:
– Маю багато справ. Вас відвезуть матрос і охоронець. Бувайте, молодята.

Він криво посміхнувся й розвернувся, щоб піти.

– Стій! – раптом вигукнув Андрій. – А гроші? Ти ж обіцяв мені заплатити!

Ростислав похмуро глянув на нього.

– Дійсно. Обіцяв. А раз обіцяв – значить заплачу.

З усього було видно, що він хоче справити враження на екіпаж. Андрій це звісно ж теж побачив.

– І скільки я тобі винен? – Ростислав підняв одну брову й схрестив руки на грудях з презирством дивлячись на Андрія та Мілу, яка не могла второпати, що зараз відбувається.

– Шістдесят тисяч доларів США. – не моргнувши оком промовив Андрій. – По десять тисяч за кожну ракету, як і домовлялись.

Ростислав зблід і стиснув з зуби. Але гру треба було грати до кінця.

– Добре. Звісно ж… Зараз принесу. Вони у мене в сейфі.

– І нехай нам повернуть наші речі. Ми маємо себе почувати хоч трохи комфортно на тому клятому острові.

Один з матросів приніс їхні тюки й поклав у катер. А за пару хвилин прийшов розгніваний і блідий як смерть Ростислав. В руках він тримав шість пачок – це дійсно були долари, ще й у банківському пакуванні.

– От. Тримай. – він злобно посміхнувся. – Думаєш найняти хороших адвокатів? Слушна думка, Андрію, дуже слушна. Тільки навряд вони щось зможуть зробити для тебе.

Андрій посміхнувся:

– Принаймні я хоча б спробую. Бувай! – він розвернувся до Ростислава спиною, і сів поруч з Мілою. Човен відійшов від яхти і помчав їх назад до острова.

– Ти не хочеш мені нічого розказати? – Міла з надією зазирнула в очі коханому. – Що відбувається?

– Я непогано попрацював, люба, тож Ростислав нас відпустив, ще й заплатив грошей. Ти ж бачила? Тепер нас повертають на острів. Але не буде ані того дурнуватого професора, ані потворного Донела. Тільки ти, я море та місцеві греки.

Говорячи це Андрій спритно ховав гроші в речах замотаних у тюки.

– А за що ж  він тобі стільки заплатив? – не припиняла дивуватися МІла.

– Я вимкнув систему самознищення у шести ракетах повітря–земля. – чесно відповів Андрій.

Міла нахмурилася й труснула головою:

– Це мені майже ні про що не говорить. Це було небезпечно?

– Авжеж! Три тонни вибухівки! Якщо б я схибив, нас ударною хвилею змогло закинути на місяць!

Міла почала сердитися.

– Не треба робити з мене дурепу! Нікуди б нас не закинуло! Ми б просто розлетілися на атоми, і все…

– Добре, вибач, я забув, що тобі більше подобається розлітатися на атоми…

– Та ти просто нестерпний, Андрію Коган! – вигунула Міла, але в голосі її вже не відчувалося гніву, а скоріше сміх. – Хто ж жартує такими речами?

Андрій нічого не сказав а тільки міцно притиснув її до себе.

– Це поки все. Решту розповім тобі на острові.

Бистрохідний катер вже заходив у бухту, з якої почалося їхнє знайомство з островом, а за пару хвилин вони вже пришвартувалися біля причалу. Матрос допоміг їм вийти та виклав на причал речі. Ані він, ані охоронець не вимовили жодного слова. Катер відійшов від причала й помчав назад у відкрите море. Андрій схопив тюки й мерщій погнався до їхнього будинку. Він з ноги відчинив двері, кинув на підлогу тюки й помчав до будинку професора. 

Андрій з острахом думав, що побачить в професорському домі трупи Бернхарда та його помічників, проте виявилося, що їх вже побачили і прибрали. Маноліс та Йоргос мабуть. Принаймні затерті плями крові на підлозі свідчили про те, що хтось тут вже побував. 

Андрій кинувся нишпорити професорською хатою, заглядаючи в усі шафи та комірчини, і нарешті знайшов те, що шукав. На антресолях стінної шафи у спальні, за стосами газет, книжок та журналів стояв великий радіопередатчик, про який обмовився на самому початку фальшивий професор. Навряд чи він їм користувався, і навряд чи вмів це робити.  Просто він його, судячи з усього, жодного разу не чіпав. От і все. Андрій молився тільки про одне – щоб ця штуковина була справна.

Він обережно спустив важкий і запилений передатчик і поставив на стіл, включив у розетку, під'єднав мікрофон і навушники та клацнув тумблером. Лампочка живлення зажевріла й у навушниках почувся хруст. Андрій з полегшення зітхнув – рація жива.

Раптом із рипінням відчинилися двері й на порозі з’явилася Міла.

– Що ти робиш, коханий? – розгледівши передатчик вона радісно посміхнулася. – Ти зараз викличеш берегову охорону і нас нарешті врятують?

– Не зовсім, люба. Ростислав зараз втече з ракетами та зброєю, яку я бачив у печері, а нам дістануться усі його “лаври”, і ми, принаймні я, проведемо за гратами решту свого життя. Він нас підставив, але не врахував один єдиний варіант, яким ми маємо скористатися. І гра у на йде по крупному – або він, або ми…

Розмовляючи з Мілою він швидко крутив ручки передатчика й клацав якимось тумблерами та кнопками.

Врешті-решт він завмер і приклав палець до губ, даючи знак зберігати повну тишу. Було чутно, як у навушниках через рівні проміжки лунає гострий й пронизливий “біп”.

Андрій обережно взяв мікрофон і виразно відчеканив:

– Перша готова. Підключаємось до наступної. 

Міла із запитанням в очах дивилася на нього, але в цю хвилину десь далеко пролунав розкат грому.

– Гроза? – припустила Міла.

Андрій посміхнувся і клацнув тумблером мікрофона.

– Ні. Це Ростислав Мюнхгаузен вилетів з гармати на місяць.

– Що ти маєш на увазі? – Міла здивовано підняла брови.

– Я маю на увазі, що за шістдесят тисяч доларів я вимкнув самознищення ракет, і налаштував голосову активацію заряда однієї з них. Я її активував. Решта ракет просто здетонувала. Отже тепер ніяких ФБР, ЦРУ, СБУ і відеодоказів…

– Ти мені поясниш, врешті-решт, що все це значить, і коли ми звідси заберемось?

Раптом знову рипнули двері. На порозі кімнати стояли Маноліс та Йоргос. Андрій обернувся до Міли: