РОЗДІЛ П'ЯТИЙ. Частина 3.

Моторний човен перевіз Андрія з Ростиславом та охоронцем від яхти до водолазного судна й висадив там – швартувати яхту борт до борту капітан, вочевидь, не вважав за потрібне. 

Вони підійшли до заднього краю платформи, з якого над водою напоготові висіла стріла крану. До гаку вже був прив’язаний трос, що губився десь у синій глибині, але натяжки ще не було, і кран стояв нерухомо. 

– Невже ти зібрався підняти з дна й поцупити прототип якогось нового секретного літака? – висунув свою гіпотезу того, що відбувається Андрій. – Навряд чи в тебе це вийде. Принаймні за допомогою цієї посудини. Хіба що це був би якийсь літачок розміром із Сесну… Проте я бачив, що впало щось значно більше.

– Ти маєш рацію, це дійсно була не Сесна. Впав F-15 Страйк Ігл – двомісний винищувач-бомбардувальник покоління 4++. Але мені він не потрібний. Продавати F-15, ще й після пірнання – нечувана дурість, до якої міг додуматися лише такий недалекий бідолаха як ти. А от його боєкомплект, вірніше ті шість ракет, що висять на пілонах у нього на крилах – інша справа.

– Ракети? – здивувався Андрій. –  Що ти з ними робитимеш?

– Чи ти дійсно такий наївний, чи придурюєшся? Звісно ж продам.

– То вони такі цінні?

– А як ти думаєш? Чи полював би я за якимись некерованими реактивними снарядами і топив заради цього літаки? Це новітні американські ракети повітря–земля з комбінованою системою наведення і гіперзвуковою швидкістю біля семи тисяч кілометрів на годину, які несуть на собі півтонни бойового заряду. За кожну ракету я планую виручити мінімум по тридцять мільйонів доларів.  Непогано, правда? Китайці, росіяни, іранці – всі вони з радістю викладуть ці гроші за новітній зразок американського озброєння, щоб поповнити свої, так би мовити, знання з розробки систем наведення, керування та реактивних двигунів.

– Маячня якась... І чому ти вирішив, що тобі це зійде з рук? Мабуть всі літаки та рятувальні кораблі з американських і НАТОвських баз у Середземному морі вже вилетіли на пошуки, їм же ж відоме місце… – і тут Андрій зрозумів, що капітан Гонсалес нікому не передавав координати падіння літака. – Але вони принаймні бачили, де саме зник літак з радарів.

– Літак зник з радарів щонайменше за двісті кілометрів звідси. Завдяки нашому невеличкому приладу, який засунули йому в колісну шахту ще на базі, нам вдалося “засліпити” літак і змусити летіти його на мінімальній висоті, де радари його не бачили, а в потрібному місті ми його взагалі погасили, і він – бульк… – Ростислав задоволено розсміявся. – Варто віддати належне пілотам: вони до кінця намагалися відновити контроль над літаком, замість того, щоб катапультуватися, а не втопитися… Але це їхній вибір.

Андрій помовчав, роздумуючи над сумною долею пілотів, які не зрадили своєму обов’язку, і загинули у морських глибин, заради жадібності цього покидька, Ростислава…

– Зрозуміло… Яке паскудство… Все ж я був про тебе дещо кращої думки… колись. А навіщо я тобі тут, врешті-решт? – похмуро поцікавився Андрій.

– Ти знаєш, мабуть я впорався б і без тебе. Але ти мені винен – ти хотів мене знищити. Тому ви обоє тут. Річ у тім, що мені треба зупинити систему самознищення цих ракет. Якщо вона запущена, то дуже скоро буде невеличкий, а може й дуже великий ба-бах – все залежить від того, що саме запрограмовано на самознищення: двигуни та система керування, чи вся ракета… А якщо самознищення не запущено, то це може трапитись у будь який час – тоді все одно ба-бах... Отже, твоя задача – вимкнути систему самознищення на всіх шістьох ракетах. Зрозуміло?

– Так… – Андрій порожнім поглядом подивився в морську далечінь.

– І що це треба зробити якомога швидше – це теж зрозуміло?

– А якщо я відмовлюся?