РОЗДІЛ П'ЯТИЙ. Частина 2.

За годину до місця авіакатастрофи дійсно прибуло судно. Якби Андрій з Мілою не спали, вони відразу б впізнали у ньому той корабель водолазної підтримки, з якого вони поцупили човен минулої ночі. 

Судно після нетривалих маневрів скинуло якорі над місцем катастрофи й заглушило двигуни. З надбудови судна на задній майданчик вийшло шестеро аквалангістів у повному спорядженні. В руках вони тримали бухти тросів, такелажне кріплення, та інше приладдя, яке було необхідне для підйому літака з морських глибин. Слідом за ними вийшов кремезний чоловік з поставою орангутанга – Донел, два китайці, а потім і сам професор. Не варто навіть й казати, що у спорядженні аквалангістів теж були “землекопи” китайці. Вони підійшли до відкритої задньої частини майданчика, і стали один за одним спускатись у воду, а ті двоє, що залишилися на палубі, зайнялися підготовкою підйомного крану – розклали стрілу, та почали хутко стравлювати трос в напрямку корми.

Андрія розбудило голосне дзижчання підйомного крану, який стравлював трос. Спершу він дивився на те, що відбувалося, приходячи до тями після глибокого сну. Але поступово картина відновилася в його голові, а у наступний момент він впізнав корабель з клятого острова… Поза сумнівами, це був саме він. Навіть катер, який вони поцупили вночі, був вже підвішений на місце, але поки ще не затягнутий брезентом.

Побачивши ж на майданчику Донела і професора, він схопився, і хотів розбудити Мілу, але різкий оклик зупинив його:

– Не сіпайся, Андрію, не варто. – він одразу впізнав цей голос. Він впізнав би його навіть із заплющеними очима. Це був Ростислав.

Андрій завмер, а потім дуже повільно обернувся – за його шезлонгом дійсно стояв Ростислав, з двома охоронцями по боках – обидва у блакитних сорочка, темно-синіх штанях і сонцезахисних окулярах. Кожен з них був озброєний пістолетом-кулеметом Узі, направленим у бік Андрія. Андрій гірко посміхнувся:

– Я так і думав, що увесь цей цирк – справа твоїх рук, Ростиславе. Але я досі не зрозумів навіщо все це? – Андрій обвів широким жестом руки судна і обрій за яким сховався острів Тріра, з якого вони втекли, навіть не дізнавшись його назви…

Ростислав зверхньо подивився на нього, потім на рукав своєї білосніжної сорочки, ніби видивляючись там смітину, й недбало промовив:

– Все дуже просто – мені від тебе потрібна одна послуга.

– Ну ти й збоченець, скажу тобі чесно… – Андрій скуйовдив рукою своє волосся, зобразивши на обличчі непідробний подив, – Якщо тобі потрібен був я –  навіщо була ця вистава з викраденням, островом, дуркуватим професором… Вплутувати, в цю справу ще й Мілу, врешті-решт?

– А помста? – посміхнувся Ростислав. – Ти ж із самого початку зрозумів, що це помста, чи не так? І помститися я волію вам обом. Невже це не зрозуміло? – Ростислав відверто глузував з нього.

– Але ж це не по джентельменськи… – спробував пошуткувати Андрій. 

– А я й не розігрую, на відміну від тебе, з себе джентльмена. Тим більше, після того як ти хотів здати мене СБУ… 

– Я так і зрозумів, що хтось звідти тебе попередив… – Андрій зітхнув.

– Наївний хлопчик Андрійко! – Ростислав розсміявся, – я відстежував твоє переміщення за твоїм смартфоном, а отже швидко зрозумів, куди ти поплентався, щойно приїхав до Києва. Тому я більше не турбував своїми дзвінками свої ж прилади, і взагалі вирішив на деякий час зникнути з поля зору, як спецслужб, так і надокучливої преси… Адже те відео, що зняли з мультикоптера репортери, наробило галасу… До речі, я так розумію репортерський мультикоптер зазирнув у потрібне вікно теж із твоєї подачі?

Андрій знизав плечима:

– Може то було співпадіння?

Ростислав криво всміхнувся:

– Може й співпадіння, але я вирішив теж додати його до перелику неприємностей, які ти мені влаштував… чи, радше, збирався влаштувати.

Рипіння крана стало голоснішим, відчувалося чимале навантаження на його двигун, а отже й Міла теж прокинулася і сонно кліпала очима, роздивляючись причину цього жахливого шуму. Впізнавши корабель вона здригнулася всім тілом, і хотіла було звернутися до Андрія, але в цю мить побачила Ростислава й неголосно скрикнула.

– А, прокинулася спляча красуня! – розсміявся Ростислав, – Ну, вибачай, принцев на всіх не вистачає, тому довелося розбудити тебе підйомним краном. Але й міцний же ж у тебе сон! Можна позаздрити…

– Що ти тут робиш? – прошепотіла Міла, із жахом дивлячись на свого колишнього.

– Я? Працюю і відпочиваю одночасно. Суміщаю приємне з корисним, так би мовити. От тільки не знаю – до чого віднести свою помсту? До приємного, чи до корисного? – він знову гидко розсміявся.

Міла нічого не відповіла. Вона мовчки дивилася на небо й на море, ніби намагаючись їх запам’ятати такими на все життя, що їй залишилося прожити.

– Отже. – Ростислав заговорив доволі різко й з нотами загрози. –  Спляча красуня йде у каюту, і там тихесенько чекає на свого визволителя. А визволитель йде займатись корисними справами, які, сподіваюся, він подужає, щоб повернутися до сплячої красуні. В іншому випадку вони помруть в один день, як і мріяли зовсім недавно…

Він розвернувся, й знаком наказав Андрію слідувати за ним.