РОЗДІЛ П'ЯТИЙ. Частина 1.

Але довго спати їм не судилося. За пів години їх розбудив наростаючий шум, який зрештою перетворився на віддалений рев авіаційних двигунів. Андрій перший розплющив очі й побачив праворуч, на південному сході у двох чи трьох километрах від них, обриси літака, який летів на висоті не більше десяти метрів над водою. Відблиски сонця заважали визначити, військовий це літак чи цивільний, але судячи з розмірів – не пасажирський лайнер. Літак пролетів ще приблизно кілометр, але, опинившись на одній прямій з правим бортом яхти на відстані п’ятсот-шістсот метрів, раптом клюнув носом і плюхнувся у воду, здійнявши чималий фонтан бризк. Ні гуркоту зіткнення, ні шуму осколків, що розлітаються. А за кілька секунд, крім легких хвиль, скоріше схожих на бриж, що розходилися від місця падіння літака, вже нічого не нагадувало про авіакатастрофу.

Андрій відчув, що яхта скинула швидкість до мінімума, й почала міняти курс.

– Що трапилося? – сонно озираючись запитала Міла, так, ніби рев літака здався їй комаринним дзижчанням.

– Не переймайся, люба! – саркастично відповів він, – Це якийсь недолугий льотчик випадково втопив у морі свій літак. 

Міла сіла, ще раз здивовано обдивилася навколо, але так нічого не побачивши знизала плечима:

– Дивно. Нічого нема. Дотепний жарт… – вона знов відкинулася на спинку шезлонга й заплющила очі.

Андрій вирішив не заперечувати, а просто встав, накинув на плечі рушника і пішов на капітанський місток. 

Гонсалес стояв з біноклем і уособлював саму зосередженість. Він не звертав жодної уваги на Андрія, що підійшов до нього, аж поки той не запитав:

– Ви збираєтесь підійти до місця катастрофи, капітане Гонсалес?
– Саме так… – не відриваючись від бінокля відрізав іспанець. – Так наказує морський Статут…

– Ви думаєте, що когось ще можна врятувати? – Андрій не зводив очей з капітана.

– Теоретично – так, але насправді – ні. Якщо екіпаж не вистрибнув до падіння літака, а я цього не спостерігав, – ми нічим не зможемо зарадити. Виходячи з показань приладів, тут глибина п'ятдесят п'ять метрів. Тож і думати нема про що. Навіть якщо комусь вдалося вибратися через фюзеляж, у чому я дуже сумніваюся, він все одно помре одразу після випливання – від розриву легень. Навряд чи вони знають, що при випливанні треба весь час видихати. Тільки треновані, досвідчені підводники за наявності спеціального екіпірування можуть більш менш спокійно піднятися на поверхню. Але в літаку, напевно, немає таких досвідчених людей. Тож питання, по суті, суто академічне. Тож, пане Когане, ті, хто перебувають на борту літака, вже мертві.

– Отже?

– Отже ми надішлемо повідомлення береговій охороні Кріта: «О восьмій годині п'ятнадцять хвилин невідомий літак звалився в море за п’ятдесят кілометрів від південного краю острова Тріра. Визначити, військовий це літак чи цивільний, неможливо. Вперше було виявлено на висоті двадцять метрів. Причина падіння – невідома. Інші деталі теж поки що невідомі». А потім будемо чекати рятувального судна разом з береговою охороною.

– То ми будемо дрейфувати тут, поки вони не прийдуть на місце катастрофи? 

– Так. Це моє рішення. Ми стали свідками авіакатастрофи, а таке, погодьтеся, буває не кожен день, і ми знаємо її точне місце. Ви, можливо, чули, що більшість літаків, які впали у відкритому морі, не знаходять?

– Звісно ж чув… 

– Я розумію, що ця затримка не входила у ваші, плани. Втім, так само як і у мої. Але нічого не вдієш. 

– Але ж ми можемо просто залишити аварійний буй на місці падіння…

Капітан відірвав бінокль від очей і подивився на Андрія своїми чорними як ніч очима. І погляд його вже не світився люб’язністю.

– Якщо вам так кортить – можете скористатися своїм човном і продовжити подорож самотужки.

Андрій радо б пристав на пропозицію капітана, бо відчував занепокоєння від того, що відбувається. Але що скаже Міла? Проте, він вже знав, що вона скаже…

– Вибачте, капітане, що я намагався вмовити вас вчинити не за морським Статутом, просто мені трохи моторошно. Я не звик до подібних… заходів. До того ж ми з Мілою  останнім часом пережили багато чого незвичайного…

– Я вас розумію, пане Когане. Нічого страшного. Усі ми люди, і буває так, що незвичайні речі в нашому житті іноді трапляються надто часто… – капітан посміхнувся, але посмішка його не здалася Андрію щирою. Втім Андрій вирішив більше жодним чином не показувати своєї стурбованості подіями, й залишився поруч з капітаном на містку.

Тим часом яхта зробила півколо, і матроси, за показниками ехолокації, скинули над втопленим літаком сигнальний буй. Потім судно відійшло дещо правіше від місця катастрофи, кинуло якорі й заглушило двигуни.

– Поки підійде рятувальне судно, пропоную вам все ж таки відпочити. – звернувся до Андрія капітан. Принаймні, у вас є ще близько години.

– Невже судно підійде так швидко? – Андрій дуже зрадів, що не доведеться стірчати тут надто довго, але разом з ти був сильно здивований швидкістю рятувального судна.

Капітан загадково посміхнувся:

– Нам повезло, що судно працювало якраз неподалік, і вже збиралося на базу, в той час, як надійшло наше повідомлення. Тому воно буде тут доволі скоро.

Андрій нічого не сказав, і вирішив скористатися порадою капітана, оскільки ніч, проведена без сну, вже давалася взнаки – думки плуталися, кожен рух давався ніби через силу… Андрій впав у шезлонг і відключився.