РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. Частина 4.

Корабель було плотно пришвартовано до понтонного причалу, і він тихенько рипів кранцями, погойдуючись на воді. Тиша на борту лякала й одночасно навіювала оптимістичний настрій. 

Місяць повністю позбувся докучливих хмар і яскраво сяяв на зоряному небі. В його блакитному світлі можливо було розгледіти навіть дрібні камінці під ногами. 

Міла з Андрієм перебралися на судно у кормовій частині, і, тримаючись ближче до надбудови та крану, нишком перебігли на протилежний бік платформи. На судні Андрій почувався майже як вдома. Підійшовши до рятувального катера, закріпленого на шлюпбалках, він одним рухом зірвав з нього брезент. Катер являв собою п’ятиметровий залізний човнен без кабіни, із звичайним навісним двигуном. Проте аскетизм плавзасобу не засмутив Андрія, а шлюпбалки падаючого типу, його навіть дуже порадували – не було необхідності довго морочатися зі спуском човна на воду. 

– Залізай! – закомадував він Мілі, а сам побіг до катера на протилежному боці площадки й за хвилину пригнався з двома канистрами пального.

– До Криту має вистачити, – прокоментував він своє надбання, завантажуючи каністри на корму катера, до двох таких самих каністр. 

– Що тепер? – Міла налякано озирнулася на нього.

– Тримайся!

Андрій підскочив до блоку лебідок, і смикнув за важіль. Шлюпбалки дзенькнули, описавши у повітрі напів дугу й катер на секунду завис над водою, а потім неголосно задзижчала лебідка повільно стравлюючи троси – катер почав плавно спускатися. Тільки-но він торкнувся води, Андрій застопорив лебідку й з вправністю акробата зіслизнув по тросу в катер. Він відстебнув кріплення тросів від носу та корми, потім встановив в уключини весла й погріб до середини бухти, виглядаючи через плече вихід у відкрите море. Він дещо нервував, не знаючи, де саме його шукати, але за кілька хвилин все ж таки побачив, як між скелями блиснула місячна доріжка – це був вихід з бухти! Тоді Андрій склав весла, пересів на корму й завів двигуна. Не даючи двигуну повних обертів, він вивів катер з бухти у відкрите море й лише тоді дав повний ход. Мотор радісно завив, і катер, піднявши носа, понісся від триклятого острова у синеву середземноморської ночі.

– Ти знаєш куди нам плисти?! – перекрикуючи мотор запитала Міла.

– Так! – радісно вигукнув Андрій, – схід-північний схід.

Міла мовчки кивнула, задоволена, не стільки відповіддю, скільки впевненим тоном Андрія. Потім вона подумала, й запитала знову:

– А довго нам плисти?!

Андрій трохи помовчав, щось обмірковуючи.

– Годин шість, може сім…

Міла на пару хвилин задумалася, а потім труснула головою й стала ритися в одному з тюків у пошуках більш теплої одежини – мабуть наближався світанок і ставало дедалі холодніше. Вона натягла на себе дві кофти й безрукавку Андрія, аж поки вгрілася. Вгрівшися вона примостилася на тюках і задрімала.

Вдивляючись в нічне небо, Андрій тримав курс по зорям, але часом йому здавалося, що він помиляється. Проте, за годину, коли прямо по курсу небо почало рожевіти, обіцяючий скорий схід сонця, йому відлягло від серця.

Якраз на фоні передсвітанкового неба Андрій й побачив темну цятку, яка поступово збільшувалася й зрештою перетворилася на обриси гарної сорокаметрової двопалубної яхти. Яхта йшла тим самим курсом, що й вони, але значно повільніше ніж їх катер, тож відстань між ними швидко скорочувалась, і Андрій вже міг прочитати назву “Lady Drift” на кормі, прямо над майданчиком для пІрнання. На яхті теж помітили човен – верхньою палубою заметушилися люди, і стали привітно махати нашим втікачам. Зрештою чоловік у білому капітанському кітелі й капітанському кашкеті взяв мегафон і звернувся до них на трьох мовах, привітно запрошуючи до себе на борт.

Міла прокинулась, і, уважно прислухавшись, вмить повеселішала:

– Нарешті, любий, нам посміхнулася справжня вдача! Замість того, щоб смажитися на сонці без води і їжі довгі сім годин, ми можемо скористатися гостинністю цих любязних людей.

Андрій, що теж дуже турбувався, як для них минеться день на пекучому сонці без води та їжі, не став сперечатися, і, скинувши оберти двигуна став повільно підстроюватися для швартовки до пірнального майданчика. Пара матросів вже чекала на них, коли вони нарешті стали борт до борту. Один матрос пришвартував та притримував катер, а другий допоміг вилізти Мілі та Андрію.

Втікачі піднялися на палубу, де їх зустрів капітан, високий підтягнутий чолов’яга років сорока п’яти, судячи з акценту – іспанець. Він був надзвичайно смаглявим з чорним волоссям, темними очима та білими зубами. Він виглядав так, ніби забув поголитися; втім, він був із тих людей, які завжди здаються неголеними. Капітан просто-таки світився, випромінюючи потоки доброзичливості.

– Вітаю вас на борту “Lady Drift”, шановні! Я – капітан Гонсалес, і я пропоную вам продовжити ваші мандри на борту нашої яхти. Ми йдемо з Мальти до Пірейського порту, якщо це вас влаштовує.

– Дякуємо, звісно ж, влаштовує! – поспішила погодитися Міла. – Ви перевершили всі наші сподівання, пане Гонсалесе! Ми воліли добратись хоча б до Кріта, але навіть не були впевнені в успіху наших намірів. Річ у тім, що ми були змушені…

Але Гонсалес енергійно замахав руками, даючи зрозуміти, що не хоче чути жодних розповідей:
– Не зараз, чарівна пані! Тільки не зараз! Ми із радістю вислухаємо вашу розповідь у кают-компанії за сніданком. Але спершу я пропоную вам розміститися у вашій каюті і прийняти освіжаючий душ! Мої люди з радістю допоможуть вам віднести ваші речі й покажуть вам каюту.

– Дякую, ви дуже люб’язні, пане Гонсалесе! – Міла просто світилася від щастя: нарешті смуга їх неприємностей закінчилася, і тепер, нарешті, без жодних сумнівів можна повернутися до нормального, звичного життя.

Андрій теж був радий такому повороту долі, й щиро подякував капітанові за пропозицію та гостинність. Проте дещо в поведінці капітана і обставинах їхнього щасливого порятунку його насторожувало. Коли вони опинилися в каюті, він одразу ж запитав Мілу: