РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. Частина 3.

Коли Андрій повернувся до їхнього будинку, Міла спала, а сам він був розумово, фізично та емоційно спустошений... Начисто, більше, ніж будь-коли.

Андрій побачив навіть більше, ніж йому хотіли показати. Бернхард підштовхує їх до втечі. Вже вдруге. І він, мабуть, на сто відсотків впевнений, що вони тікатимуть наступної ночі, бо Андрій любить спланувати й підготувати все заздалегідь. Але він зруйнує їхні плани! Вибираючись з шахти, він дійшов висновку, що є одна річ, яку треба зробити, і зробити негайно... Вони втечуть сьогодні. Прямо зараз. Треба будити Мілу.

Він доторкнувся до її плеча. Міла не хотіла прокидатися, чинила опір, сонним голосом молола нісенітницю, а потім раптом ривком сіла. Плечі її слабо світилися в темряві, рука потяглася до обличчя, відвела геть пасма, що впали на очі.

– Андрію, – прошепотіла вона, – що відбувається? Ти... ти щось дізнався?

– Страшенно багато. Зараз розкажу. У нас майже не лишається часу. Збираймо речі.

Він увімкнув ліхтарик, поклав його на столик, потім розстелив на звоїй розкладачці ковдри й витряхнув туди їхні речі з каністр. Серед іншого випав водонепроникний пакет з їхніми документами, які були вилучені у них в готелі – на шхуні капітан Федор дбайливо поклав їх в цей пакет і підклав у одну з валіз, які їм повернули. Андрій гірко посміхнувся дбайливості капітана й заховав пакет під сорочку. Потім він зв'язав кінці ковдр навхрест – вийшло два невеликих й неважких тюки. 

– От і все. Рушаймо.

Андрій вимкнув ліхтарик. Відблиск світла зник. Секунд двадцять чути було тільки віддалений гуркіт прибою біля скель. Нарешті вона сказала тремтячим голосом:

– Ти скажеш мені, що саме ти розвідав, Андрію?

– Так. Вони, як з'ясувалося, проклали тунель до протилежного краю острова. У печерах зберігається цілий арсенал… А ще… я знайшов професора Бернхарда, його помічника Танасіса, та, мабуть, ще одного його помічника, замість якого тепер Донел… у холодильнику… З хорошого – я знайшов корабель…

– Корабель?

– Розумію, це звучить дико. Але по той бік острову у скелях є бухта, і там пришвартований корабель водолазної підтримки. Принаймні я його так ідентифікував. Це наш шанс на порятунок.

– Ти збожеволів! Угнати цілий корабель… Краще б ти прихопив якусь зброю – ми б тоді мали перевагу, і змогли б протриматися до прибуття чергового судна з Криту…

– Кохана! Знов ти починаєш марити сценами з фільмів про крутих хлопців! По-перше: я не вмію стріляти з автомата, бо я – системний інженер, який просто ходить до спортзалу, а не пірат карибських морів. По-друге: корабель з Крита – це вигадка цього псевдопрофесора. Зрозуміло?

Міла нахмурилася, здавалося от-от має заплакати. В глибині душі вона так сподівалася, що врешті-решт їхні з Андрієм припущення виявляться маячнею… А все виходить навіть значно гірше. Міла трохи опанувала себе, і з деякою претензією в голосі запитала:  

– А взагалі, що за шалений поспіх? Чому ми не можемо цього зробити завтра вночі? Ти відпочинеш, наберешся сил, і тоді…

– Наступної ночі не буде. Принаймні для нас із тобою. Вони спеціально дали нам можливість сподіватися на порятунок, якого насправді не буде, щоб ми прожили завтрашній день, принаймні необхідну їм його частину, спокійно й радісно. І навіть якщо вони прослуховували цю кімнату, а я в цьому майже на сто відсотків тепер впевнений, вони вже припинили це робити, оскільки вважають, що ми знов проковтнули наживку й готуємо грандіозний план завтрашньої втечі, якої не буде. 

– А чому ти впевнений, що нас не чують зараз?
– Я весь час дивлюся на вхід у печеру – жодної активності. Ані від бараку робітників, ані від професорської халупи жодна тінь не промайнула в тому напрямку.

Андрій взяв тюки стрімко відчинив штори й зробив крок через підвіконня.

– Давай руку.

Міла поспіхом натягла джинси й накинула кофтинку зверху футболки в якій спала, взула сандалі й поспіхом полізла через підвіконня. Андрій подав їй руку й вона зістрибнула на пісок. Вони взялися за руки й швидко, нагнувши голови й не озіраючись побігли до тунелю. 

Тільки потрапивши всередину вони перейшли на крок і наважилися озирнутися – чи немає за ними погоні? Але довкола все було спокійно, а у печерах висіла глуха зловісна тиша й морок. Андрій увімкнув ліхтарик і повів Мілу вже знайомим йому маршрутом на протилежний бік гори.

Періодично вони зупинялися, Андрій вимикав ліхтарик, Міла притискалася до Андрія і вони чуйно прислухалися, кожен раз не чуючи нічого, окрім биття власних сердець. Проходячи повз печери з арсеналом Андрій мовчки пробігся ліхтариком по залізних дверях – Міла кивнула, даючи йому зрозуміти, що все зрозуміла, але не вимовила жодного слова. Їй не хотілося чути свій голос у такому моторошному місці.

Коли вони нишком вибралися з печери на пандус, жодних ознак сторожі так і не з’явилося.

– Невже жодна жива душа не охороняє усе це добро? – пошепки запитала Міла обводячі рукою простір із пандусом, причалом та кораблем.

– Виходить, що ні… Місцевих їм нема чого боятись, бо вони їх так залякали, що ті у напрямку печери навіть не поткнуться. А щодо нас – то я тебе уже розповів свою теорію.

– Проте, не будемо забувати, що спираючись на твої доволі правильні теорії, нам ще жодного разу не вдалося їх переграти. І я відчуваю, що от прямо зараз ми знову граємо за їхнім сценарієм, – зауважила Міла з неприхованим сарказмом.

Андрій помовчав, а потім зітхнув. 

– Скоріш за все ти права. Я вирішив вчинити так, бо думаю, що це піде врозріз з їхніми прогнозами щодо нашої поведінки. Але цілком вірогідно, що вони якраз і розраховували, що я вирішу, буцім розкрив їх план, і вчиню по-своєму… Тобто те, що ми тікаємо прямо зараз – це якраз і є їхній план…

Міла сумно подивилася на нього:

– Тільки не кажи, що ми зараз повернемося у нашу халупу для гостей... Якщо ти вирішив тікати – давай тікати. Хай це буде наш останній безглуздий крок. Але ми його зробимо. Я більше не хочу сидіти й чекати на чиїсь плани. Я втомилася. Якщо це кінець, і судно заміноване, і ми розлетимось на молекули – нехай буде так. Але ми зробимо це вдвох. Якщо нам не судилося прожити довге й щасливе життя разом, нехай ми хоча б закінчимо його разом, як у казках – і померли в один день…