РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. Частина 2.

Професор цього вечора продемонстрував відмінну форму: доброзичливий інтелектуал-господар, який має величезний запас цікавих історій. Він і справді перевершив самого себе, і не потрібно надприродних дедуктивних зусиль, щоб зрозуміти: пнувся зі шкіри геть він аж ніяк не заради Андрія або Донела, що сидів навпроти в похмурому настрої. Міла сміялася і теж балакала. За балакучістю вона зараз цілком зрівнялася з професором. Вона могла стати живим доказом того, наскільки заразливі його чарівність і гарний настрій. 

Міла з Андрієм, мабуть, просиділи б у професора цілу ніч, але той раптом відсунув стілець і, задоволено потираючи руки, запитав їх, чи сподобалася їм вечеря.

– Чудова вечеря, – відповіли Міла й Андрій в один голос. 

– Тримайтеся за цього кухаря з усіх сил,– на додачу порекомендувала Міла.

Професор не забув видати Мілі ліхтарик і навіть запасні батарейки.
Вони ще раз подякували за вечерю, побажали добраніч професору та Донелу і помчали до будинку, тримаючись за руки… 

Було приблизно десять, коли Андрій, піднявши штору, визирнув у ніч. Губи ще зберігали смак Мілиних поцілунків, тому він залишав будинок у піднесеному настрої. 

Місяць застряг за важкою, неповороткою хмарою. Але Андрій не збирався ризикувати. триста метрів, що відділяли його від шахти, він проповз по-пластунськи, що забезпечило йому максимальну в даних умовах безпеку.

Чи є у професора підстави тримати вхід у шахту під охороною, здогадуючись про його плани? Чи ні? Цього він не знав. І знову віддав перевагу обережності. Тому, розпрямившись під прикриттям скелі, серед чорних тіней, які не зуміє розігнати й місяць, що вибрався з хмар, Андрій нерухомо завмер. П'ятнадцять хвилин простояв він на одному місці, чуючи лише віддалене биття океанських хвиль об скали та стукіт власного серця.

Сторож, який не подає ознак життя цілих п'ятнадцять хвилин, напевно спить. Сплячі його не лякали. І він пішов у шахту.

Гумові підошви його сандалів, м'яко, безшумно й ритмічно перевалюючись з пальців на п'ятку, ступали по вапняку.

Ніхто не чув, як поглинула його чорна паща гори, й ніхто йогр не бачив.

Ліхтариком він не користувався. Якщо в шахті хтось є, зустріч з Андрієм має бути для них повною несподіванкою. Крім того, вночі всі кішки сірі, а всі люди однакові.

Між стінами тунелю й рейками пролягала широка смуга, яка рятувала Андрія від необхідності крокувати по шпалах. Маршрут він коригував навпомацки, час від часу торкаючись кінчиками пальців до стіни. 

Приблизно за хвилину тунель різко повернув праворуч. Він опинився в штучній печері, першій із усіх. Відразу ж перетнув її, тримаючи курс до входу в наступний тунель. Зберегти потрібний напрямок йому допомагали шпали. На шістдесят метрів цієї печери він витратив п'ять хвилин. Ніхто до нього не гукнув, не злякав спалахом ліхтарика, не збив з ніг ударом у потилицю. Він був наодинці із собою.

За тридцять секунд Андрій досяг другої печери. Саме тут, за словами професора, археологія збагатилася великими відкриттями. Ліворуч цю печеру завершували дві арки на підпорах, по центру йшли прямо вперед рейки, праворуч – тунель. Андрій пригадав, що він вивів їх напередодні до місця “роботи” Донела та його підручних. Так він опинився у третьому приміщенні, потім – у четвертому. Воно мало відгалуженя на північ, у глиб гори, і він продовжив йти вперед прямо цим тунелем. Більше печер не було, а тунель тягнувся далі й далі.

Здавалося, він ніколи не скінчиться. Археологічними розкопками тепер і не пахло. Тунель виступав у єдиній якості: тунелю. Жодних надмірностей на всі боки. Такі тунелі орієнтували на чітку адресу. Доводилося йти шпалами, діаметр коридору зменшився приблизно вдвічі, відчувався його нахил вниз. Помітивши цю подробицю, Андрій відмітив й інше: повітря в тунелі й досі було свіже. Коли за власними розрахунками він мало не наполовину перетнув острів, права рука, якою він весь час намацував стіну провалилася у пустоту. Він ледь втримався, щоб не впасти. Довелося на секунду увімкнути ліхтарик – його світло вихопило вхід у велику бічну печеру по стінах якої було кілька металевих темно-зелених дверей. Андрій вимкнув ліхтарик і звернув у печеру. Він пройшов навпомацки вздовж стіни до перших дверей, і несподівано намацав на стіні невеликий металевий предмет. Це був ключ. Андрій відімкнув двері, й зайшовши у приміщення міцно зачинив їх за собою. Аж тоді він засвітив ліхтарика. Провівши променем по стосах ящиків, які тягнулися в темряву він побачив поруч з дверима вимикач і увімкнув світло. Кілька яскравих лампочок під стелею ледь не засліпили його. Звикнув до світла, Андрій наблизився до ящиків – скрізь армійське маркування НАТОвських країн, але переважно – американське. Судячи із написів, там була вогнепальна зброя та набої. Андрій вимкнув світло й вийшов з кімнати. Потім знов увімкнув ліхтарик – таких дверей тут було шість. І мабуть за кожною – такий арсенал… Перевіряти свою здогадку він не став, і вийшов назад до тунелю. Цього разу він посвітив кілька секунд вперед і по боках – далі темніло ще кілька бічних відгалужень, які, судячи з усього вели в аналогічні печери з дверима й прихованими за ними арсеналами, а сновний тунель метрів за сто різко повертав праворуч. Андрій пішов вперед, за основним тунелем, повернув і побачив, що тунель різко йде вниз, а в кінці ледь жевріє тьмяне місячне сяйво. Відсутність будь якої охорони серйозно занепокоїла Андрія. Невже чергова пастка? Невже комусь треба, щоб він побачив те, що побачив? Але роздумувати зараз не було ані сенсу, ані часу. Він дійшов до кінця тунелю. Рейки виходили з печери і закінчувалися на рівному як стіл пандусі. Андрій обережно визирнув назовні – і знов нікого не побачив і нічого не почув, крім розмірного хлюпання хвиль об скелі. З пандусу залізні сходні вели на рівний кам’яний майданчик, до якого був прив’язаний понтонний причал. А до причалу – Андрій сперше вирішив, що він марить – було пришвартоване тридцятиметрове судно з платформою і краном на кормі: такі судна зазвичай використовують для водолазного забезпечення.