РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ. Частина 1.

– А я думав, що ти ти збиралася поспати, – здивовано зауважив з порогу Андрій.

– Я сказала, що збираюсь полежати, а не поспати. А це, як на мене, дві великі різниці. – Вона знову вальяжно відкинулася на свої подушки. – Теплий день, прохолодний вітер шепоче в листі, і все це на тлі пінистого прибою, лазурної бухти та вологого піску. Життя, здається, повертається у свої звичні рамки. Чудово, правда ж? 

– Чудово, кохана. А що ти читаєш?

– Книжку про давню Грецію. Дуже цікава. – Вона зробила жест, що долучає до цієї теми купу книг на столику поруч із нею. – Тут багато чого про давню Грецію, а також книжки з археології. Лінь-Бо притяг їх сюди. Тобі теж варто було б почитати.

– Із задоволенням, але, мабуть, потім. А як ти почуваєшся?

– Нарешті, коханий. Довго ж ти дозрівав, перш, ніж задати це питання… 

Андрій насупився, й мотнув потилицею кудись туди, собі за спину, зображуючи кивок. Міла миттєво зреагувала.

– Пробач милий! – Я не мала так говорити... Я почуваюся набагато краще. Це чиста правда. Це так само правильно, як і те, що вчора лив дощ. Ти добре прогулявся? – вона питала про банальні речі, але ці банальності, були чудово розіграні.

Андрій було вдався до розповіді про свою “приємну” прогулянку, як раптом почувся боязкий стукіт у двері, покашлювання, і до кімнати зайшов Бернхард. За Андрієвими розрахунками, за дверима старий провів щонайменше три хвилини. За спиною в нього виднілися постаті Маноліса та Йоргоса, хлопців з острова.

– Добрий вечір, пані Коган, добрий вечір. Як себе почуваєте? Краще, звичайно ж, краще! Ви насправді виглядаєте краще. – він перевів погляд на книги і відразу спохмурнів:

– Звідки вони у вас, пані Коган?

– Сподіваюся, я не зробила нічого поганого, професоре Бернхард, – стурбовано промовила Міла. – Я попросила Лінь-Бо дати щось почитати. Він і притяг все це. Не встигла я взятися за першу книжку, як...

– Це рідкісні, цінні видання, – роздратовано повідомив він. Надзвичайно рідкісні. З фонду персональної бібліотеки, звідки книжки не видаються. Так заведено у нас, у  археологів. Лінь-Бо не мав права... Але не засмучуйтесь, не засмучуйтесь. У мене є прекрасна підбірка романів, чудова колекція детективів – що вам тільки заманеться…

– він посміхнувся, великодушно забувши про інцидент. – Я прийшов, щоб довести до вашого відома приємну новину. Ви з чоловіком житимете самі увесь той час, що залишився. Маноліс та Йоргос вже прибрали з приміщення зайві речі й сміття….

– Що ви, професоре! – Міла потяглася до професорської руки. – Як приємно! Ви такий добрий та люб’язний! Ваша доброта просто безмежна!

– Це не варто подяки, моя дорога, не варто подяки! – Він почав гладити її руку і захопився цим заняттям набагато більше, ніж слід, разів у десять більше, ніж слід. – Просто я подумав, що усамітнення в гостьовому будинку припаде вам до душі. – все це вимовлялося професором з якимось повторюваним періодично прищуром напівзаплющених очей, який Андрій спочатку приписав нападу коліту, і дарма: виявилося, що підморгування несло шахрайсько-іронічний підтекст. – Візьмуся стверджувати, що ви одружені не дуже довго. А тепер скажіть, пані Коган, чи дозволить вам здоров'я розділити нашу трапезу?

– Звичайно ж, пане професоре, мені дійсно краще, і я буду дуже рада переконати вас в цьому.

За знаком Бернхарда Маноліс та Йоргос підхопили з різних кінців ліжко – не такий вже й подвиг, якщо врахувати, що це ложе важило не більше п'ятнадцяти кілограмів. Хлопчик-китаєць підхопив усі їхні речі, професор зайняв місце направляючого, і нашім втікачам залишилося тільки взяти один одного за руку і йти за ним. На півдорозі з одного будинку до іншого Андрій прошепотів Мілі на вухо:

– Попроси в нього ліхтарик.

Як мотивувати це прохання, він їй не підказав з тієї непереборної причини, що й сам цього не знав, але, як побачив він пізніше, Міла зі своїм завданням впоралася блискуче. 

Коли професор відпустив зайвих свідків і став розпинатися на тему, наскільки вдало у оздобленні будинку для гостей використано матеріали виключно двох порід дерева, вона несміливо перервала його питанням:

– А ванна... вона тут є, професоре Бернхард?

– Звичайно ж, звичайно ж, моя люба. Який недогляд з мого боку! Перші двері ліворуч з вітальні. Наступні двері – кухня. 

– Електрика, я так бачу, у вас є – в будинках… Але ж вночі тут, напевно, темно. Я хочу сказати, що коли ми будемо повертатись з вечері…

– О Боже! Цікаво, цікаво, якої ж ви про мене думки? Ліхтарик! Звичайно ж, у вас буде ліхтарик. Відразу після вечері ви його отримаєте. – Він глянув на годинника. Отже, чекаю вас приблизно за півгодини, Когане. – професор видав ще кілька загальних фраз, ще кілька банальностей, відпустив парочку нахабних усмішок у бік Міли – і покотився геть.

Сонце, яке невпинно мандрувало на захід, вже зникло за горою, але спека все ще висіла в повітрі. Проте Міла мерзлякувато повела плечима і натягла на них ковдру.

– Чи не прикриєш штори? – попросила вона. – Ці тутешні вітри, всупереч всіляким жартам на їхню адресу, досить прохолодні. Особливо коли стемніє.

– Опустити штори? Адже через пару хвилин до них притиснеться добра дюжина вух, що цікавляться нашим особистим життям. Краще просто зачинити вікно.

– Ти... ти переконаний у цьому? – схвильовано промовила вона. – На твою думку, тут щось не так? Професор Бернхард?

Міла раптом відчула, що світ, який наче почав повертати собі колишні безпечні й затишні форми, от-от знов порине у безодню жаху.

– Я надто довго буксував на стадії передчуттів. Але тепер вже добре знаю, що тут все не так. Знаю з того самого часу, як ми тут опинилися. – Андрій присунув стілець до ліжка і взяв свою кохану за руку. – Сто проти одного, що ми маємо цілий натовп зацікавлених та уважних глядачів. Тож чи варто їх розчаровувати?! А ти що скажеш? Мене цікавить, що каже твоя жіноча інтуїція? Чи, може, ти вирішила не давати їй волю?