РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. Частина 3.

Андрій хотів було вдатися до серйозних роздумів, але не врахував своєї втоми, розслабляюючого сонця, впливу віскі на голодний шлунок та шарудіння листя під ритмічними поривами вітру. Він думав про острів, про те, як добре було б його покинути, про капітана Федора – що він виявився зрештою вдвічі хитріший за них з Мілою, про професора – що він своєю віртуозністю перевершив всіх брехунів, що зустрічалися йому до сьогодні. А потім заснув.

Гострий біль у правій руці змусив його прокинутись. Розплющивши очі, він виявив, що Бог зна яким чином вивалився з крісла і опинився на підлозі. Впав на правий лікоть. Тепер лікоть нив. Помацавши руку, Андрій підвівся на ноги. Не встиг він зібратися з думками, як у дверях з'явився професор Бернхард. Схоже він був стурбований. 

– Дорогий мій! Дорогий мій! – Він кинувся до Андрія з простягнутими руками, ніби злякавшись, що Андрій от-от зомліє. – Я чув, як ви впали! Чи не забилися? Що сталося?

– Вивалився з крісла, – пояснив Андрій. – Маячня якась наснилася. Нерви!

– Боже мій, Боже мій, Боже мій! – Він метушився навколо Андрія, нічого, проте, не роблячи. – У вас... ви сильно постраждали?

– Хіба що моє самолюбство. – Андрій дбайливо торкнувся пальцями ліктя. Начебто перелому немає. Просто забився. 

– Добре поспали?

– Якщо не враховувати саму хвилину пробудження...

– А між іншим, спали ви шість годин, містере Когане.

Андрій подивився на годинник, подивився на сонце, що давно переповзло зеніт, і дійшов висновку, що старий має рацію. Але, підстав для занепокоєння цей факт не давав, і він обмежився ввічливим питанням:

– Сподіваюся, що не завдав вам незручності? Мабуть, довелося мене чатувати замість того, щоб працювати?

– Ні! Ні, що ви! Ми тут на годинника не дивимося, пане Когане. Я працюю, коли мені заманеться. Зголодніли?

– Дякую, ні.

– Може хочете пити? Як щодо чеського пива? Чудове, свіже охолоджене пиво. Га?

– Звучить спокусливо.

Вони вирушили пити пиво, яке цілком виправдало рекомендації. Пили вони у вітальні, там, де професор прийняв їх вперше. Андрій роздивлявся всілякі експонати, розкладені в шафах за склом. Це була колекція амфор, глиняного посуду та черепків, позеленілих бронзових або мідних прикрас і монет,  залишків древньої іржавої зброї. Треба було виявити повну байдужість до цієї колекції, і Андрій її продемонстрував. Річ у тім, що професор ревно сприймав будь кого, хто цікавився археологією. Але всю його ревність як рукою зняло, тільки-но він звернув увагу на Андрієв розсіяний вигляд і блукаючий погляд. Він вигукнув:

– Чудова колекція! Га? Просто чудова!

– На жаль, вона поза моїми інтересами, – винувато промовив Андрій. – Ваші лекції з історії – так. А оце все…Мені невідомо...

– Зрозуміло, зрозуміло. Ніхто й не чекав, що це вас зацікавить.

Він пройшов до свого бюро, дістав із середньої скриньки стос газет і журналів, та вручив їх Андрію:

– Може, звідси ви дізнаєтесь щось корисне.

Андрій швидко переворушив стос. Усі газети й журнали були мінімум піврічної давності. З восьми газет щонайменше сім присвятили професору перші шпальта. Це був, мабуть, зоряний час старого. Заголовки звеличували "видатне археологічне відкриття двадцять першого століття", що перевершило за значимістю Тутанхамона, Трою або рукописи Мертвого моря. Відверто кажучи, подібну класифікацію отримувала чи не кожна археологічна знахідка останніх років. Суть її полягала в тому, що професор Бернхард знайшов у горах цього острову справжнє печерне місто віком приблизно п’ять тисячоліть, яке з нез’ясованих причин припинило своє існування біля тисячі років тому. Ця гора виявилася справжнім клондайком археологічних знахідок які допомогли закрити прогалини у вивченні культури народів давнього середземномор’я і так далі…

Три журнали присвятили цьому сюжету репортажі, а в одному фігурувало навіть чудове зображення професора і його помічника з епічним артефактом – чи то амфрою, чи то фрагментом терракотової скульптури.

– Оце так вдача! – сказав Андрій. – Але я у своїх постійних мандрах буваю відірваний від таких грандіозних відкриттів. Галас, мабуть, здійнявся неймовірний?

– Це була найщасливіша мить у моєму житті! – зізнався старий щиро, як міг.

– А чому останнім часом нічого на цю тему не публікувалося?

– Отож! Тепер газети з цього приводу мовчать. І мовчатимуть, доки я не покінчу з тутешніми справами, – зауважив він туманно. – Зі своєї дурості я відкрив пресі сюди зелену вулицю. Журналісти зафрахтували спеціальне судно з Пірейського порту! Налетіли на мене як сарана. Слово честі, пане Когане! Пхали свої носи в усі щілини, цілими тижнями заважали працювати. Я виявився проти них абсолютно безпорадним. – гнів його міцнів. – І серед них були шпигуни!

– Шпигуни? Вибачте мені, але...

– Суперники, з археологів. З наміром вкрасти мої відкриття, – мабуть, страшнішого злочину старий і уявити собі не міг.

– Викрасти деякі речі, найцінніші зі знахідок за останні часи! Ніколи не покладайтеся на колег-археологів, мій хлопчику, – промовив він із гіркотою. – Гоніть їх у шию. Ось я й запідозрив вас. Звідки мені було знати, чи ви репортер, чи ні?

– Цілком з вами згоден, професоре, – запевнив його Андрій.

– А тепер мене підтримує уряд, – з тріумфом повідомив старий. Отже, в'їзд на острів закритий, доки я не завершу свої дослідження, – він осушив свою бляшанку. – Гаразд, не докучатиму вам своїми проблемами... Може прогуляємось?

– Із задоволенням. Тільки, якщо дозволите, я спершу побачусь з дружиною.

– Звичайно, звичайно. Куди йти – ви знаєте…

Міла закрутилася від рипу дверей, які відчинилися, і підняла на Андрія заспані очі. Хоча її ложе – на кшталт дерев'яного тапчана – навряд чи забезпечувало максимум комфорту, вона виглядала цілком відпочилою.

– Вибач, що розбудив. Як почуваєшся?

– У сто разів краще. – її зовнішній вигляд відповідав словам. Не було більше ані синців під очима, ані почервоніння на щоках. Вона з насолодою потяглася. – Полежу ще годинку-другу, а може, й третю. Добряк він, цей наш господар, правда?