РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. Частина 2.

Вздовж стін у вітальні розташувалися шафи та серванти. Три чверті периметра займали ці поважні меблі, решту – вікна та двері. Вікна з жалюзі з очерету. Жалюзі цілком регульовані: можна піднімати, можна опускати. Специфічний запах, який у перший момент важко впізнати й визначити. Підлога з втоптаної глини, яка давала приємну прохолоду ногам. На підлозі – яскраві строкаті циновки. Стелі не було – зсередини було видно дерев’яні крокви даху. В одному з кутків вітальні увагу привертало старовинне бюро. Біля внутрішньої стіни стояв великий сейф. Очеретяні стільці та кушетки, поряд з ними – низенькі столики. У цій кімнаті можна з великим душевним затишком проводити час.

– Сідайте, сідайте! Почувайтеся як вдома! Може, по ковтку чогось міцненького? Звичайно ж, перш за все по ковтку! Вам це потрібно. – Він вхопився за бронзовий дзвоник з дерев’яною ручкою і заходився дзвонити з таким завзяттям, ніби хотів встановити, скільки знущань здатний витримати бідолашний інструмент, перш ніж лусне навпіл. Поклавши дзвіночок, він глянув на Андрія:

– Зарано для віскі? Правильно?

Андрій знизав плечима, пригадавши холодну ніч.

– Та ні, чого ж? Такого ранку можна.

– А вам, юна пані? Коньячку? А? Коньячку?

– Дякую вам, – і вона нагородила старого такою усмішкою, від якою старий ловелас аж зайшовся від блаженства, пальці на ногах підібгав. – Ви такі добрі.

Андрій прислухався до специфічної мови дідугана – з постійними повторами, побудованої на переспівах та вигуках, і йому здалося, що в цьому голосі є щось невиразно знайоме… Як раптом відчинилися задні двері, і в кімнату зайшов юнак-китаєць, низенький, худорлявий, в камуфляжному одязі. М'язова система його фізіономії явно була зосереджена на одному завданні: тримати під замком свої емоції. В результаті він і бровою не повів, побачивши нас.

– А, Лінь-Бо! У нас гості, Лінь-Бо! Напої! Коньяк для панянки, віскі для пана, пристойну порцію... Ну, і... так, мабуть, я теж... меншу порцію – для мене. І приготуй ванну. Для пані. – Що ж, я переб'юся, мені й гоління достатньо. – Потім сніданок. Адже ви ще не снідали?

Втікачі замотали головами – звісно ж ні.

– Чудово! Чудово! – Тут він звернув увагу на їхніх рятівників, які товклися на ганку з каністрами, підняв волохату сиву брову і запитав:

– А що у вас там?

– Наш одяг.

– Та невже? Ясно, ясно. Одяг… – свої міркування щодо такого ексцентричного вигляду валіз він вирішив залишити при собі й пройшов до дверей. 

– Залиште все це там, Маноліс. Ви зробили чудову роботу. Просто чудову. Про решту поговоримо пізніше.

Чоловіки відгукнулися щирими посмішками і пішли геть. 

– Вони розмовляють англійською? – здивувався Андрій.

– Звичайно ж.

– А з нами не розмовляли…

– Гм... Хіба?.. – Він погладив свою бороду. – А ви з ними розмовляли?

Андрій задумався, перш ніж посміхнутися у відповідь:

– Ні.

– От вам і пояснення. Спробуй, визнач вашу національність – будь-яка з тисячі. – він повернувся до Лінь-Бо, зняв з таці келихи і вручив Мілі та Андрію. – За ваше здоров'я.

Андрій пробурмотів якесь лаконічне алаверди й припав до напою з жадібністю виснаженого верблюда, що дошкандибав таки до оази. Він розумів, що це чудове віскі, яке треба куштувати невеличкими ковтками, але проковтнув половину порції одним ковтком і збирався прикінчити й залишок, аж раптом старий промовив:

– Отже, бонтон дотримано, прелюдію завершено. Розкажіть-но свою історію, шановні!

Наших втікачів такий поворот справи буквально приголомшив. Вони переглянулися й  Андрій повільно перевів погляд на співрозмовника. Можливо, вони даремно сприймають його за простодушного старенького дивака? Так, вони, мабуть, помилилися. Ясні проникливі сині очі. Вільна від волосся частина обличчя – нехай навіть невелика – висловлює занепокоєння, якщо не тривогу. Хіба ж обов'язково зовнішні відхилення від норми свідчать про психічну ненормальність?

І Андрій виклав йому все – стисло й прямо:

– Ми з дружиною прилетіли до Анталії. З готелю, близько третьої ранку, нас викрав якийсь капітан Федор з двома спільниками, привіз на шхуну й замкнув на замок. Напередодні ввечері ми підслухали, що нас мають намір вбити. Тому ми вибралися з трюму, нашої в'язниці, – була моторошна ніч, і наші викрадачі проморгали цю втечу – й стрибнули за борт, а через якийсь час дісталися скелі посеред моря. Вранці нас підібрали ваші люди.

– Господи! Яка ж дивовижна історія! Дивовижна! – Він знову згадував Господа всує і тряс головою, а потім раптом глянув на них пронизливо з-під густих сивих брів. – А якщо трохи докладніше?

– Трохи детальніше?

Андрій повторив свою розповідь, знову виклав усе, що сталося з ними після прибуття в Анталію. Старий витріщався на нього крізь свої окуляри, поки той не закінчив. А коли Андрій замовк, він знову почав трясти головою, після чого заявив:

– Неймовірно! Це зовсім неймовірна річ!

– Перепрошую, чи слід вас розуміти буквально?

– Як, як? Тобто ви думаєте, що я сумніваюся у ваших словах? Боже збав...Я ні в чому не сумніваюся, любі мої. Просто все так дивно… фантастично! Звичайно ж, це правда. Інакше як би ви потрапили сюди? Але... але навіщо цьому мерзенному типу, цьому Федору треба було викрадати вас, планувати ваше, вибачте, вбивство... Різдвяні марення сивої шкапи!

– Не маю жодної гадки... Єдине, що мені спадає на думку – теж, звичайно, сміхотворна ідея, але хоч якась! – може, це пов'язано з моєю професією? Річ, у тім що я спеціалізуюся на електроніці та складних багаторівневих комп’ютерних системах... Припустимо, виник якийсь попит на мій... Загалом фантазія мені відмовляє дати хоч якісь пояснення тому, що трапилося. І звідки шкіпер якоїсь таємничої шхуни знає, що ми прилетіли до Анталії? Нісенітниця якась! Безглуздя просто цілковите!

Андрій вирішив нічого не розповідати щодо історії про колишнього Мілиного нареченого. Навіщо це дідугану про це знати…