РОЗДІЛ ТРЕТІЙ. Частина 1.

Їх збудило сонце, що ніби прилепило гарячий компрес до спини, і наростаюче дзижчання, яке спочатку було не гучніше комариного писку, а потім перетворилося на звук не дуже потужного мотору, на кшталт тих, що зазвичай ставлять на невеликі човни.. 

Міла закрутилася, струшуючи з себе сон. І Андрій відкинув ковдру.

Блискучий світ розкинувся перед ними, панорама настільки засліплюючої краси, що минула ніч одразу відсунулася кудись у небуття, стала неймовірним, вигаданим хворою уявою кошмаром.

Ланцюжок каменистих острівців утворював по обидва боки від них дві величезні гряди, тобто, бухту, яка закінчувалася островом доволі цікавої форми. Враження було таке, ніби гігантська рука розсікла капелюх, теж гігантський, надвоє, половину лишила тут, а другу викинула геть.

Вища точка острова була на півночі, там, де він упертим перпендикуляром йшов у море. На захід та південь вершина сходила вниз поступово; і можна було припустити, що й східний її схил пологий.

“Поля” цього “капелюха” являли собою якщо й не оброблені землі сільського пейзажу, то принаймні доволі рівну долину, що збігала до світлих піщаних пляжів. Сама ж гора, синювато-пурпурна в променях сонця, яке неквапливо підіймалося над горизонтом, була геть голою. Не спостерігалося бодай якоїсь серйозної рослинності й у долині – тільки дрібний чагарник і трава, а нечислені хвойні та кілька листяних дерев – внизу, біля води.

Але не стільки наших втікачів вразив вранішній пейзаж, скільки зацікавив човен, який плавно наближався до них дзеркальною гладдю бухти.

У човні було двоє людей. Великі, міцні, смагляві хлопці. Метрів за двадцять вони заглушили мотор, і вже за інерцією підпливли до острівця, на якому сиділи Міла з Андрієм. Один з хлопців зістрибнув у воду, яка тут ледве досягала стегон, побрів до них і легко застрибнув на острівець. На його обличчі зобразилася суміш подиву з добродушністю. Здивування, тому що не щодня зустрінешся з двома туристами на рифі в таку ранню годину. Добродушність, тому що світ – найпрекрасніше місце, нині, повсякчас і на віки віків. Він обдарував їх широкою білозубою посмішкою і щось сказав, а що саме – ані, Андрій, ані Міла не зрозуміли, бо балакав він до них грецькою. Він зрозумів, що вони нічого не зрозуміли, і не став марнувати час – не такий він був хлопець. Він перевів погляд на Мілу, похитав головою, засмучено щось сказав грецькою, оцінюючи її блідість, червоні плями на щоках, багряні тіні під очима, а потім знову посміхнувся, пригнув голову, ніби демонструючи добрі наміри, підняв її на руки і пошвендяв до човна. Андрій поплентався слідом власним ходом, тягнучи за собою дві каністри.

На човні була щогла й складене вітрило. Але стояло повне безвітря, тому хлопці знов завели свій маленький моторчик і човен плавно рушив назад, у бік острова. 

Всю дорогу хлопці не припиняли базікати і посміхатися. Якщо судити по них про решту населення острова, то Міла з Андрієм натрапили серед моря на добрих людей.

А з приводу того, що на острові жили ще й інші люди, сумніватися не доводилося. Тільки-но вони наблизилися до острова, Андрій нарахував з півдюжини будинків. Це були охайні побіляні споруди з шиферними, фарбованими синім дахами. Південніше будинків, таким собі більмом на оці, стирчала вишка з профнастилу, пофарбована в сірий колір, – чи то стара каменоломня, чи то піщаний кар'єр. Позаду був довгий низький ангар під злегка нахиленим дахом теж з профнастилу. Працювати там, коли сонце стоїть у зеніті, було, мабуть, величезним задоволенням.

Вони прямували до правого крила причалу. Він не був схожий на звичайну пристань з якірною стоянкою. Це була плавуча платформа із зв'язаних між собою понтонів метрів тридцяти завдовжки і прив'язана канатами до залізних кріплень на березі. 

Їхню увагу несподівано привернув худорлявий, жилистий літній чоловік, який лежав і засмагав на березі. Сивобородий. Темні окуляри. Брудний рушник поперек живота.

Здавалося, він спить. Але тільки здавалося. Варто було їхньому човну тицьнутися носом у пісок, він разом сів, зірвав із себе темні окуляри, короткозоро примружився в їхній бік, судомно намацав на піску інші окуляри, приладив їх собі на перенісся, промовив схвильовано: "Боже мій!" – схопився на ноги і з дикою швидкістю, здавалося б не доступною такому дідуганиську, побіг, кутаючись у рушник, до найближчої хатини.

– Ти ба, який сюрприз! – пробурмотів Андрій. – Дідугану під сто років, а реагує на красу як хлопець.

– А як на мене – то він нам зовсім не зрадів, – задумливо сказала Міла.
Мимохідь вона посміхнулася велетню, що виніс її з човна на берег, і продовжувала:

– Може, він самітник, або невдаха-бізнесмен який, втік від кредиторів і харчується тепер лише дарами моря. Тоді бачити туристів йому зовсім ні до чого: попаде комусь в кадр – і прощавай свобода.

Андрій розсміявся й махнув рукою, ніби відганяючи цю нісенітницю від Міли:

– Так ні ж! Він побіг вбиратися. Зараз вискочить при повному параді, може навіть у білому смокінгу, – впевнено заявив він. – І урочисто простягне нам руку для знайомства.

І точно! Вони ще до ладу не вибралися на берег, як дідуган з'явився знову, цього разу в білій сорочці, в білих штанях та при панамі. Біла борода, розкішні білі вуса, велика кількість білого волосся на голові – просто взірець південної моди.

Пихкаючи і віддихуючись, він насувався їм назустріч з простягнутими у привітанні руками. Теплоту майбутньої зустрічі Андрій анітрохи не переоцінив, проте з віком перебрав конкретно. Чолов’яга ані на мить не переступив ще й рубіж шістдесяти. Йому було п'ятдесят п'ять років, не більше.

– Боже мій! Боже мій! – він шалено тиснув їм руки, ніби отримав від них перший приз по стрибках у воду. – Яка несподіванка! Який сюрприз! Ранкова розминка... Тільки-но встиг скупнутися... Сохну... Не повірив своїм очам... Звідки вас принесло? Ні, ні, не поспішайте з відповіддю! Прошу до мене! Який чудовий сюрприз! Просто чудовий!