РОЗДІЛ ДРУГИЙ. Частина 4.

Раптом до Андрія дійшло: вода ж спокійна! Він знову опустив ноги, повільно, з побоюванням, але опустив. Тут його поведінкою зацікавилася Міла:

– Що з тобою? Що відбувається?

– От би сюди Федора з його шхуною, – мовив він замріянно. – Тут би їм і кінець.

Отже, все було навпаки. Велике й жорстке не торкалося його ноги. Навпаки, його нога торкнулася великого, жорсткого й… ґрунтовного.

– Я стою на ногах, глибина – десь метр двадцять.

На мить запанувала тиша, потім Міла сказала:

– І я, – повільно, приголомшено, ніби не вірячи самій собі. Або вірніше, не розуміючи саму себе. – Ти як вважаєш?

– Це земля, люба моя! – заявив Андрій темпераментно. Голова в нього злегка паморочилася: він відчував полегшення. – Мабуть, той острів, що ми помітили. Маємо шанс на власні очі побачити блискучі піски, та пальми, що розгойдуються на вітру. Давай руку.

Ані пожвавлення, ані радості у відповідь. Вона мовчки взяла його руку. А він, перехопивши ковдру другою рукою, обережно рушив вперед по вислизаючому з під ніг пологому дну. За хвилину вони вибралися на скелястий берег. Іншим часом можна було б сказати: на суші – та сухі. Проте зараз правда виглядала інакше: на суші – але мокрі. Але на суші! Це головне!

Вони витягли на берег обидві каністри. Потім Андрій обережно обмотав ковдрою голову Міли. Так, дощ і справді послабшав. Але саме поняття "послабшати" мало цієї ночі суто академічний, порівняльний характер. Дощ, як і раніше, лютував і завдав болю. 

– Піду подивлюся, що воно таке, – сказав Андрій. – Повернуся за п'ять хвилин.

– Не заперечую, мляво відгукнулася Міла. Здавалося, їй зовсім байдуже, чи йде він, чи вертається, чи існує взагалі...

Повернувся він не за п'ять хвилин, а за дві. Лише вісім кроків – і він вийшов до моря по той бік острова, у найкоротші терміни встановивши, що острів у довжину не набагато більший, ніж завширшки: скеля посеред моря. Як хотілося б йому побачити того клятого Робінзона Крузо на їхньому місці: де б він займався своїми вправами з будівництва та агрономії? 

Міла сиділа нерухомо.

– Виявляється, це лише скеля, – доповів Андрій. – Що ж, принаймні ми в безпеці. Поки. 

– Так. – Вона колупнула скелю носком своєї сандалії. 

Андрій перетягнув їхні резервуари на саму маківку скелі, потім відвів туди за руку Мілу, після чого вони сіли поряд на каністри спиною до дощу та вітру. Вона запропонувала Андрію краєчок ковдри, який він без зайвої гордості прийняв. Хоч ілюзорний, а все ж таки дах!

Він намагався розговорити її, вивести зі ступору але у відповідь отримував односкладні репліки. Потім Андрій замовк, але за десять хвилин запитав:

– У чому справа, Міла? Згоден: це не готель у Анталії, але ми принаймні живі.

– Так, звичайно. – пауза, потім, ніби констатуючи очевидне, вона промовила:

– Я думала, що загину цієї ночі. Я чекала на смерть. Я так повірила в це, що зараз… ну, розумієш, це реакція. Все ніби несправжнє. Поки що... Розумієш?

– Ні. Чому ти так повірила... – він обірвав себе. – Тільки не переконуй мене, ніби й справді все ще не можеш позбутися страшної примари смерті. Ти ж не така, ти сильна!

Вона кивнула головою. Тобто в темряві сіпнулася ковдра.

– Вибач. Я сама винна, що так налаштувала себе. І усвідомлюю це. Але нічого з собою не можу вдіяти. Такого зі мною ще ніколи не було, – промовила вона безпорадно. – Заглядаєш у майбутнє – і нічого не бачиш. А якщо й бачиш якісь клаптики, вони тебе не стосуються, не належать тобі... Між тобою та майбутнім ніби завіса, ти не можеш зазирнути туди, за неї. Звідси й почуття, що там немає нічого… тобто… немає завтрашнього дня…

– Абсолютна маячня, – поставив Андрій лаконічний діагноз. – Ти втомлена, вибита з колії, ти промокла, тремтиш – звідси всі ці дикі фантазії. 

– Я ж тобі сказала, все, що відбувається навколо – для мене Terra Incognita, я нічого не знаю про все це. – ковдра смикнулася, бо Міла зробила широкий жест, окреслюючи навколо себе коло, потім вона доторкнулася до Андрієвої руки. – А мої думки – вони насправді марення. Обіцяю більше не тріпати тобі нерви. Це невдячно з мого боку. Ти вже пробач мені.

Особливої гордості Андрій в цей момент не відчув. І в результаті переключився на іншу проблему. А саме – на тутешній дощ. Він виявився найогиднішим з усіх дощів, які він знав. Ця скеля виявилася просто мерзотним наростом на земній поверхні. І, ніби продовжуючи тему втрачених ілюзій, ночі на цих широтах виявилися холодними. Під липкою й мокрою ковдрою вони геть заклякли. Їх обох трусило нападами  – чим ближче до ранку, тим частіше. Зрештою Андрій почав думати, що найкращий, найлогічніший вихід зі становища – полежати кілька годин у теплій морській воді, але практичний бік цієї справи змусив його відмовитися від цієї думки: якщо випадково заснути лежачи у воді – можна легко втопитися. Хоча вода й справді була тепла. 

З усіх проведених ними на землі ночей ця видалася найдовшою і найгіршою. Десь близько півночі злива почала вщухати, змінившись рівним дрібним дощиком, який вперто мрячив до самого світанку. Часом Андрію вдавалося подрімати. Часом засинала Міла. Але сон її був тривожний, дихання – поверхневим і швидким, руки – холодні, чоло надто гаряче. Іноді прокидалися обоє. Піднімалися, розминалися, відновлюючи кровообіг. А частіше просто сиділи, свято дотримуючись якоїсь змови мовчання.

Андрій вдивлявся в темряву, посічену дощовими струменями, і всю ніч безперервно розмірковував. Думки його крутилися навколо трьох об'єктів: острів, капітан Федор та Міла.

Про невеличкі острови Середземного моря він знав обмаль. Але пригадувалося, що подібні скелі бувають навколо більших островів, і, якщо це так, то їхній острівець примикає до більшої гряди скель, а та – до великого, а можливо, й заселеного шматка суші. Тобто, їм ще могло посміхнутися щастя.

Ще він думав про капітана Федора. Він думав, як багато заплатив би, щоб не зустрічатися з ним знову, і про те, що станеться, якщо вони все ж зустрінуться. І він дивувався, навіщо Федор робить те, що він робить, і гадав, хто він такий, цей чолов’яга, що стоїть за їхнім викраденням – запланованим вбивством. Так, дивна людина. Жорстокий, безжальний, але – як це не дивно – не безнадійний. Але чи багато Андрій знав про нього? Нічого!