РОЗДІЛ ДРУГИЙ. Частина 3.

Після холодної зливи тепла морська вода буквально випромінювала блаженство. Хвиль не було, а якщо якась і наважувалася підняти свій гребінець вгору, гонор з неї відразу збивав потік, що валився з неба. Легка бриж на багато кілометрів навколо заповнила морські простори. 

Перші секунд тридцять вони не бачили один одного, хоча й були десь поруч. Але дощові бризки, що злітали над водою, спліталися в щільну непроникну завісу, крізь яку важко було щось розрізнити.
– Міла! –  гукнув Андрій.

– Міла! – гукнув він ще раз. Жодної відповіді.

Він рвонув уперед, роблячи один гребок за іншим і буквально напоровся на Мілу. Вона відкашлювалася і відпльовувалась, мабуть, наковталася води, але резервуар ще знаходився при ній, та й сама плавчиня була ціла й неушкоджена.

Андрій підплив до неї впритул і спитав:

– Все в порядку?

– Так. – Вона знову закашлялася, а потім додала: – обдерла обличчя та шию. Цей дощ... коротше, мені боляче...

У темряві неможливо було визначити, чи насправді вона обдерла обличчя. Але він повірив їй. Все тіло йому теж саднило, наче воно побувало щойно в осиному гнізді. Явний промах Андрія. Перше, що належало йому зробити, відкривши люк, – обмотати їхні голови непотрібним одягом на зразок бандани. Що поробиш? Сльози лити запізно. Він дістався целофанового пакета, примотаного до каністри, витяг звідти ковдру, прикрив їхні голови. Дощ, як і раніше, відчувався мов грандіозний душ, як лавина гігантських градин, але хоч шкіру тепер не дряпав.

Коли він завершив розбиратися з ковдрою, Міла запитала:

– Отже, що далі? Релаксуємо під наметом? Чи може кудись попливемо?

– Так, звісно. Я теж вважаю, що треба швидше забиратися звідси... Поки дощ, Федор дідька лисого нас знайде, але стихія гарантіями нехтує. Чом би нам не поплисти на захід? Туди вітер дме. Там, мабуть, знаходиться острів, якщо Федор не надто мудрує з курсом. І пливти туди легше, ніж кудись ще.

– А чи не вирахує Федор твої плани?

– Якщо він визнає нас гідними суперниками, він вирішить, що ми вирушили в інший бік. Варто ризикнути!

Пливли вони повільно, але за першу годину таки покрили чималу відстань, підібравши собі відповідний режим: десять хвилин – рух, п'ять – відпочинок. Це заняття цілком потягло б на велике задоволення, якби не невиразний сумнів: так можна плисти цілий місяць і нікуди не приплисти. А решта обставин була чудовою: тепле море, дощ стихає, акули поки що відсиджуються по своїх домівках...

Години через півтори Міла затихла, замовкла і навіть перестала реагувати на Андрієві запитання. Тоді він сказав:

– Досить. З нас годі. Невитрачену енергію прибережемо на виживання. Якщо Федор відійде від курсу в цей бік – що ж, нам не пощастило… Під такою зіркою народилися... І тут вже нічого не вдієш...

Він розслабився, ноги його опустилися вертикально, і раптом у нього мивоволі вирвався крик, ніби він встав на осу чи на змію. Його ноги торкнулося ЩОСЬ. Щось велике, й жорстке. У морі перебуває величезна кількість великих та жорстких живих істот. Але йому на думку спав тільки один такий предмет: з трикутним плавцем, метрів із п'ять у довжину, з величезною роззявленою пащею, подібною до готового спрацювати капкана на ведмедя.