РОЗДІЛ ДРУГИЙ. Частина 2.

Кришка люка одразу ж зачинилася за ними, прогриміла засувка. Міла здригнулася й боязко обхопила себе руками.

– Що ж, ще одна ніч у готелі "Хілтон". Даремно ти не попросив додаткові ковдри. Під ранок було просто неможливо холодно.

– Не турбуйся, я сподіваюся, що вони нам не знадобляться. Жити на цьому плавучому смітнику ми більше не будемо. В останній момент я роздивився вдалині острів. Не дай Боже, він мені примарився. Якщо це міраж, то, мабуть, останній в нашому житті. Але, до речі, це й наш останній шанс. Як тільки стемніє, ми заберемося звідси. Якщо за сценарієм Федора, то в кайданах, якщо за моїм – то без. 

– Що ти маєш на увазі? – прошепотіла вона. – Ти... Ти запевняв мене, що з нами нічого не станеться. Пригадуєш свої вчорашні аргументи? Федор, мовляв, не вбивця.

– А я і продовжую стверджувати, що він не вбивця. Принаймні не природжений. Він цілий день глушив алкоголем своє сумління. Але бувають обставини, що змушують людину діяти всупереч своїй натурі, навіть вбивати: погрози, шантаж, безгрошів'я. Поки ти спала, ми з ним розмовляли. Враження таке: Ростислав, який так жадав мого викрадення, дав задню, і я йому більше не потрібний. Навіщо я знадобився йому тут, як і раніше, невідомо. Якщо він збирався помститися, нас би на кораблі точно не було б… Хай там як, але необхідний ефект, мабуть, досягнутий без моєї участі.

– Він сказав, що ми... що ми...

– Безпосередньо він нічого не говорив. Просто натякнув, що суб'єкт, який організував наше викрадення, тобто Ростислав, зробив висновок: я – чи ми – йому більше не потрібні. Остаточна вказівка має надійти о сьомій, але за тоном Федора зміст цієї вказівки цілком передбачуваний. Здається мені, капітана Федора ти чимось зворушила. 

Андрій не став говорити, що той казав про Мілу в сумній манері, співчутливо і в минулому часі… Вона торкнулась його руки, підняла на нього очі, і обличчя її стало невпізнаваним, коли вона сказала:

– Мені страшно, Андрію, я намагаюся зазирнути у майбутнє. – І нічого не можу побачити. Мені дуже страшно. А тобі?

– І мені теж страшно! – розлютився Андрій. – А ти як думала?

– Так, знаю, але ти просто так кажеш. Я ніколи не потрапляла у такі ситуації, і я думаю, що ти теж… Тому навіть не уявляю як повели б себе зараз ті люди, яких я знаю… В мене є можливість спостерігати тільки за тобою. В готелі я вирішила, що ти – нікчемний боягуз… але згодом я зрозуміла, що це не так… Я досі ще не збагнула тебе до кінця, але вже впевнена, що ти не боїшся нічого – смерті то вже точно. Не тому, що ти відважніший за всіх інших чоловіків. Річ дещо в іншому. Коли вона, тобто смерть, наблизиться до тебе, підійде впритул, ти будеш так зайнятий своїми планами, розрахунками, прикидками, намагаючись зробити їй підніжку, що ми проморгаємо її прихід. Хіба що ти обчислиш його суто академічно. Ти й зараз роздумуєш, як би її здолати, і впевнений, що здолаєш. Якщо є один шанс на мільйон, що від смерті можна втекти, а ти ним не скористаєшся, то смерть здасться тобі найтяжчою образою. Чи не так? – Вона сором'язливо посміхнулася і продовжила:

– Коли становище безвихідне, коли немає вже найменшої надії, люди упокорюються неминучості. Усі люди, тільки не ти. І не з ідейних міркувань, а просто тому, що ти не знаєш, як заведено здаватися… Я це бачила по твоїй роботі, але тепер бачу, що це стосується не тільки роботи… Те що я спочатку прийняла за боягузтво, виявилося дуже своєрідним сприйняттям небезпеки… 

Вона несвідомо крутила пальцями його гудзик – і мало не відкрутила, але він мовчав. Він думав: якщо пляма на горизонті, помічена ним, виявиться хмарою – що ж, одним гудзиком більше, одним гудзиком менше. Ані його сорочка, ані наступна ніч від цього не зміняться. Вона підняла голову і посміхнулася, ніби поспішаючи пом'якшити свої наступні слова:

– На мою думку, ти людина гранично самовпевнена. Але, здається, буде така ситуація, коли на твоїй самовпевненості далеко не поїдеш.

– Запам'ятай ці слова! – зауважив Андрій награно повчальним тоном. – Ти забула додати фразу: "Запам'ятай ці слова".

Посмішка її згасла, і тут піднялася кришка люка. Той самий молодик, що й вранці, приніс суп, якусь подобу печені та каву. Він мовчазно з'явився і також мовчки зник.

Андрій подивився на Мілу:

– Зловісний симптом, правда?

– Що ти маєш на увазі? – холодно спитала вона.

– Та от, бач, наш дружок, що носить їжу: вранці – сяє, як нова копійка; увечері ж пісна фізіономія хірурга, який повідомляє пацієнту, що його скальпель схибив.

– Ну то й що?

– Так вже в світі заведено, – терпляче пояснив їй Андрій, – коли засудженим на смерть подають їжу востаннє, пісні та танці скасовуються.

– Ах, от воно як… – сказала вона, – зрозуміло.

– Скуштуєш частування? – продовжував Андрій. – Чи дозволиш мені викинути цю бурду?

– Не знаю, – завагалася вона. – Я вже добу не їла гарячої їжи. Може, спробувати?

Виявляється, спробувати було варто. Суп був гарний, печеня – ще краще, а кава – поза конкуренцією. Вранішній кухар зазнав дивної метаморфози. Може, вони пристрелили його? Одне слово – було над чим подумати. І Андрій подумав.

Допивши свою каву, він запитав Мілу:

– Ти наче казала, що вмієш плавати?

– Ну, не олімпійський резерв, але….

– Думаю цього буде достатньо. Я тут займуся деякою роботою, а ти мене прикриватимеш. Згодна?

– Звичайно ж... – Міла на даний момент начебто змирилася з його вадами, до того ж після вечері їй знов захотілося спати, тож вона була готова майже на все.

Вони пройшли трюмом вперед, до вентиляції. Він спорудив для неї з ящиків п'єдестал під самим отвором.

– Звідси чудово прослуховується верхотура. Особливо радіорубка та її околиці. Навряд чи новини з'являться задовго до сьомої, але біс його зна… Я, звичайно ж, підміню тебе, як звільнюся.

Із цими словами він залишив її. Повернувся в кормову частину трюму, став на третю сходинку трапа і прикинув на око відстань між верхньою поперечиною сходів і люком. Потім зліз, пірнув у металеву скриню праворуч, і виліз звідти із пляшковим штопором, підібрав двійко міцненьких дощечок та приховав свої знахідки за ящиками.