РОЗДІЛ ДРУГИЙ. Частина1.

Спала Міла безтурботним мертвим сном кілька годин поспіль. Дихала тихо-тихо, майже нечутно. Але час минав, хитавиця ставала все відчутніше, і нарешті черговий, особливо сильний, поштовх судна змусив її прокинутися. Вона підвелася і витріщилася на Андрія, в очах її відбилося збентеження, а може й страх. Потім до неї повернулося відчуття реальності, вона сіла, звільнивши Андрієву, втомлену за цей час руку.

– Привіт, мій мандрівний лицарю! – сказала вона.

– Добрий ранок, кохана. Тобі краще?

– М-м-м... – тут якраз судно зробило наступний відчайдушний віраж, тож їй довелося вхопитися за дощату перекладину. А поштовх був сильний: незакріплені ящики вирушили з гуркотом у мандри трюмом. – Довго я таке переносити не зможу... Тягар я для тебе, любий, правда? Але що поробиш! А котра година?

Він спробував подивитись на годинника, але ліва рука не слухалася – зовсім заклякла. Довелося підтримувати її правою. Кровообіг повертався повільно, даючи знати про свої проблеми гострими поколюваннями численних шпильок та голок, але Андрій навіть бровою не повів. А Міла насупилася:

– Що трапилося?

– Ти ж звеліла мені не ворушитися всю ніч, – пояснив він. – От я й не ворушився. 

Вона хитро подивилася на нього й почервоніла.

– Що ж, сонце вже тут як тут, а я про вияв своєї слабкості геть не шкодую... У тебе на годиннику пів на восьму. Значить, сонце світить вже на повну. Цікаво, куди нас чорти несуть?

Андрій зістрибнув на підлогу, пройшов коридором посеред трюму вперед, до вентиляційних отворів. Спершу підніс руку до одного, біля правого борту, потім до іншого, біля лівого. 

– Лівий тепліший за правий. Отже курс ми тримаємо на південь. Зрозуміло, із тими чи іншими поправками. Якщо ми не візьмемо західніше, то найближчою сушею буде Африка, наприклад Єгипет, а якщо повернемо – то грецькі острови Додеканес. Хотілося б вірити, що ми йдемо все ж таки не в африканське пекло… До речі, про Африку: чи не час нам подати нагору сигнал із нашого пекла? 

І він, як кілька годин тому, затарабанив у перегородку. За хвилину кришка люка піднялася. Довелося заплющити очі: в трюм ринуло засліплююче сонячне світло. Сходами спускалася людина, худа, з запалими щоками, похмура. Андрій відсторонився, даючи йому дорогу.

– Що за шум? – стомлено спитав Беркер.

– Ви пообіцяли нам сніданок, – нагадав йому Андрій.

– Загалом, так. – Він глянув на нього з цікавістю:

– Ну, як провели ніч?

– Спокійно. Дякуємо, що попередили про щурів. 

– Це найбільше, що я міг для вас зробити. Сніданок буде за півгодини.

Ще раніше, чим було обіцяно, кришка люка піднялася. Худий молодик, кучерявий, темноволосий, швидко спускався сходами, тримаючи в одній руці стареньку дерев'яну тацю. Весело посміхнувшись, він за дві секунди минув прохід, поставив тацю на ящики біля Міли і зірвав з таці покривало широким рухом видатного скульптора, що представляє публіці свій новий шедевр. На блюді лежала липка коричнева маса – мішанина з рису та кокосового горіха.

– Що це? – запитав Андрій. – Минулорічні помиї?

– Пудінг! Чудовий пудинг, пане! – він кивнув на облуплену емальовану каструльку. – А тут кава. Дуже добра кава! – він вклонився Мілі й зник так само швидко, як з'явився. Чи варто додавати, що кришка люка за ним зачинилася.

Пудинг являв собою неїстивну желеподібну речовину, яка запахом і смаком нагадувала столярний клей. Вживати цей пудинг можна було хіба під дулом пістолета. І все ж таки, кава була ще жахливішою. Тепла смердюча вода, проціджена крізь мішки з-під цементу. Інші порівняння якось не спадали на думку.

– Вони, мабуть, хочуть нас отруїти? – запитала Міла.

– Це виключено, люба. По-перше, ніхто не стане їсти таку погань. Принаймні жоден європеєць. Втім, мабуть, за місцевими мірками, ця страва може вважатися делікатесом на кшталт ікри. Але ми намагатимемося забезпечити собі сніданок на свій смак. – Андрій замовк, придивляючись до ящика, що навис над тацею. – Чорт мене забирай! Даремно, я мозолив собі цим ящиком спину цілу ніч.

– Можна подумати, у тебе очі на потилиці, – розважливо сказала Міла.

Але він не відповів. Андрій ввімкнув ліхтарик і почав перевіряти дюймові шпарини скрині.

– На мою думку, це алюмінієві бляшанки з якимось напоєм.

– І, на мою думку, теж. Але як щодо совісті? Чи не замучить вона тебе? Як не крути, але це замах на майно капітана Федора, – делікатно поцікавилася Міла.

Андрій посміхнувся, і за допомогою своєї палиці "смерть щурам", віддер верхню планку, витяг з ящика бляшанку “Швепса” і галантно вручив її Мілі.

– Скуштуй. Мабуть, контрабандний.

Хоча “Швепс” був свіжий і чудовий на смак, але замінити сніданок він не міг. Тому Андрій взявся за дослідження трюму.

Складалося враження, що капітан Федор спеціалізується на безневинній торгівлі харчовими продуктами. Числені ящики по обидва боки від проходу були напхані всілякою їжею та напоями: консервованим м'ясом, фруктами, соками. Вочевидь, цей товар завантажили в одному з великих турецьких портів вже після копри. Але капітан Федор не здавався прибічником безневинних та законних занять.

Вони поснідали консервованою шинкою та свіжими грушами.  

Потім Андрій заходився вивчати ящики, розташовані ближче до бортів.

На жаль, без особливого успіху. На відміну від продуктових, ці ящики були надійно і міцно обшиті планками, пригвинченими таким чином, що віддерти їх швидкоруч було неможливо. Щоправда, дві планки ближче до “Швепса” бовталися. Він підсвітив променем ліхтарика їх верхівки. Ані шарнірів, що скріплюють дошки з бортами, ані петель. На деревині відбилися контури гайок, і вони зовсім свіжі, не встигли потемніти. Отже, петлі зірвані нещодавно. Андрій спробував розвести ширші планки і мало не звернув собі шию, зсунувши верхній ящик на себе.

Розповідати про це так само легко, якою важкою була сама операція: ящики важкі, а шхуну в цей час бовтало нещадно. Але зрештою він досяг свого: опустив ящик на платформу, яка була їм минулої ночі за ліжко.