РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. Частина 4.

Трюм був схожий на темний каземат. Втім, можливо й не зовсім темний, бо під стелею висіла одна-єдина тьмяна лампочка, отже орієнтуватися в просторі можна було навіть без допомоги рук і тростини. Але все одно – мерзотне, моторошне місце, рівних якому в світі навряд чи знайдеш. А який сморід! Чорта знудило б….

Єдиним виходом звідси був той люк, через який вони сюди потрапили. Ближче до корми дощата перегородка, між дошками – щілина, але користі з неї жодної. Нічого крізь неї не роздивишся, зате можна унюхати. Запах бензину. Отже, там – машинне відділення. Ближче до носа – дві незачинені двері. Одні – у примітивний туалет: унітаз та раковина з краном. З крана, якщо відкрити, потече вода – коричнева, солонувата, але все ж не морська... Другі – в крихітну комірчину, повністю зайняту ліжком без простирадла, проте з ковдрами, на перший погляд – майже новими. Спереду трюму – нагорі, ліворуч і праворуч було помітно отвори розміром з кулак. Мабуть, вентиляція. Шкода тільки, що цієї безвітряної ночі – та ще й на стоянці – вона не діяла.

Весь трюм від носа до корми був в чотири ряди підперезаний дошками. Два ряди, ближчі до бортів, огороджували ящики – цілі піраміди ящиків вздовж стін. І лише біля вентиляції було залишене місце, щоб дати доступ повітрю.

Між зовнішніми та внутрішніми рядами дощок були накидані на половину висоти трюму ще якісь скрині та мішки. Між внутрішніми поручнями, від машинного відділення до двох дверей на носі, прохід пару кроків шириною. Під ногами – дерев'яна підлога, незнайома, ані з шкребком, ані з віником.

Андрій продовжував оглядатися, намагаючись повернути собі холодний розум, а своєму обличчю – вираз байдужості та сміливості, щоб Міла змогла хоч трохи відчути себе в безпеці. Раптом світло у них над головою зовсім згасло, секундою пізніше з корми долинуло характерне скиглення, що перейшло у пронизливий вий, сумніватися не доводилося: ожив мотор. Лампа знов засвітилася, а судно завібрувало, смикнулося вперед, пригальмувало, і бранці виразно розрізнили тупіт босих ніг і шльопання сандалів – з корабля йшли зайві. Потім двигун заглушив решту звуків. Судно трохи нахилилося праворуч і відвалило від причалу. Вий мотору перетворився на тихе сумлінне буркотіння.

Андрій намацав у напівтемряві руку своєї коханої. Гусяча шкіра, волога, холодна. Він подивився на неї – замащене волосся збилося набік, мокрий шовк обліпив тіло. Вона безперестанку тремтіла. Тільки тепер він зрозумів, як холодно й мокро в цій дирі. Різким рухом Андрій зірвав із себе черевик і почав барабанити ним по перегородці. Жодного результату.

Тоді Андрій піднявся на сходинку і почав місити кулаками кришку люка.

– Чого ти хочеш? – сумно запитала Міла. 

– Сервісу в наш номер – хоча б у мінімальних дозах. Якщо нам найближчим часом не повернуть валізи, мені доведеться освоювати ази медицини, щоб справитися з важким випадком пневмонії!

– Може, доречніше було б заволодіти екземпляром зброї, хай навіть найлегшої? – запитала вона тихо. – Чому ти жодного разу не запитав у них, з якою метою вони нас сюди притягли?

–  Кохана, невже ти думаєш, що вони хочуть нас вбити? Це ж повна нісенітниця! – Андрій намагався надати своєму голосу заспокійливо-байдужого забарвлення, навіть змусив себе зобразити сміх, але він у нього не вийшов. Так, недолуге хмикання, і зовсім не переконливе… – Я впевнений, що вони не мають наміру вбивати нас! Принаймні поки що. З таким самим успіхом і легкістю цей план можна було б здійснити й в Анталії. Погодься, їм не було сенсу заради такої елементарної операції доставляти нас на цей корабель. Брудна канава, повз яку нас везли, та пара каменюк на шию – і справа з кінцями. Крім того, капітан Федор звичайно ж грубіян і пройдисвіт, але на вбивцю він, як на мій розсуд, не схожий.

Міла суворо подивилася на Андрія, і, клацаючи від холоду зубами, промовила:

– Звучить правдоподібно. Мабуть, ти й сам би повірив у свою версію, якби повторив її разів із сто. – вона замовкла, немов обмірковуючи його слова ще раз, а потім додала, – Хоча, можливо, в них і міститься крихта здорового глузду…

Через пару хвилин Андрію набридла кришка люка. Толку в його гупанні по люку не було жодного. Тоді він перейшов на другий кінець трюму і там відновив своє гупання. Каюти екіпажу знаходилися, мабуть, за перегородкою, тому що реакцію вони отримали вже за півхвилини. Хтось відкинув кришку люка, і яскравий промінь ліхтарика прогулявся трюмом.

– Може припините цей гармидер? Га? – Здається, Беркер перебував у поганому настрої, – Поспали б!

– Де наші валізи? – поцікавився Андрій. – Нам треба переодягнутися. Моя дружина промокла наскрізь!

– Підходьте сюди, – пробурчав він. Вони підійшли. Він ступив униз. Потім прийняв у когось, але не було видно в кого, валізи й посторонився, поступаючись дорогою капітанові Федору, озброєному ліхтариком та пістолетом.

Капітана Федора оточував щільним невидимим ореолом запах віскі, який мав на диво приємні наслідки: сморід в трюмі на мить став меншим.

– Шкода, що змусив вас чекати, – весело прогундосив він. – Замки на цих валізах дуже хитромудрі. Отже, зрештою виявилося, що при вас не було пістолета, правда, Коган?

– Зрозуміло ж не було! – заявив Андрій нахабно. – А що за огидний запах тут, у трюмі?

– Огидний? Хіба? – Федор принюхався до мерзотної атмосфери трюму з виглядом знавця, який схилився над коньячною чаркою. – Це ж копра та плавники акул!

– Ще б пак! – з гіркотою погодився Андрій. – І довго ми стирчатимемо в цій дірі?

– Та кращої шхуни не знайти у цілому... – спалахнув Федор, але відразу заспокоївся. – О восьмій вам подадуть сніданок. – Він пробігся ліхтариком трюмом і з явним почуттям провини продовжував:

– Жінки нечасто балують нас своєю присутністю, особливо такі, як ви, пані Коган… Треба було, звісно ж, навести чистоту. Але все ж таки ліжко там є, з чистою білизною. Однак роззуватися не раджу.

– Чому? – поцікавився Андрій.