РОЗДІЛ ПЕРШИЙ. Частина 3.

Клацнули двері балкону, і в кімнату ввійшов Гриня. Він взяв три валізи. Краснопикий Хакан ввічливо пропустив Андрія з Мілою вперед, забрав четверту валізу і прилаштувався за ними. Останнім з кімнати вийшов чоловік у яхтсменці, він  пішов позаду всіх, на достатній відстані, щоб бачити весь коридор і присікти будь-який вибрик Андрія або Міли. Мабуть, подібні завдання були для нього доволі звичними.

Вони спустилися аварійними сходами і вийшли через службовий вихід на рампу. Там на них вже чекав мікроавтобус обліплений яскравою рекламою свіжих морепродуктів. Гриня пішов у кабіну до водія, а Міла, Андрій та решта викрадачів розмістилися на двох рядах сидінь що були встановлені один проти одного у самому фургоні. Всередині, як і було написано на самому бусі, возили морепродукти, тому там страшенно смерділо рибою. Яхтсмен посадив Андрія біля стінки, а сам сів поруч і втиснув йому у підребер’я пістолет. Хакан всівся поруч з Мілою на сидіння навпроти і теж впер в неї свою зброю. 

– До речі, пан і пані Коган – капітан Федоропулас, – він взяв під козирок своєї м’ятої яхтсменки, –  але можете називати мене як і решта – Федор. Радий познайомитися з вами, чого, мабуть, не скажеш про вас.

Він знов зайшовся своїм булькаючим, мов кухонна раковина, сміхом і двічі коротко стукнув по залізному борту фургона. Машина моментально завелася й рушила з місця.

Що й казати, професіонал! Андрій сидів смирно, намагаючись не ворушитися. Навіщо наражатися на додаткові ускладнення в умовах суцільного ризику?

Проіржавілі ресори, незлічені дорожні вибоїни – один поштовх і вказівний палець Федора – чи Хакана? – ненароком натисне на спуск… і все…

Міла сиділа навпроти, поруч із Хаканом, притихла, наче не від світу цього. У Андрія стислося серце від думки, що можливо саме він накликав на неї цю біду, почавши небезпечну гру з цими пекельними приладами, які люди Ростислава встановили на кораблях, а він повідомив про це СБУ… Холодний піт раптом прошиб його від страшної здогадки – а якщо Ростислава не вдалося затримати? Тоді їхнє викрадення може означати тільки одне: їх відвезуть кудись, щоб… Але навіщо цей капітан? Можливо Ростислав воліє зробити це десь у відкритому морі? 

Андрій пожалкував, що нічогісінько не знає про місто Анталію. Але навіть якби він знав Анталію як свої п'ять пальців, то все одно нізащо не визначив би, куди їх везуть. Що роздивишся, та ідентифікуєш через заліплене напівпрозорою рекламною плівкою бічне скло?

Міла теж вдивлялася в тьмяне віконце – єдиний логічний зв’язок з тим миром до якого вона так звикла – привітним та безпечним. Яким же ж він тепер їй здавався недосяжним! А Андрій? Чому він дозволив, щоб вони забрали їх звідти, від їх медового місяця, від їх щастя бути вдвох? Невже він дійсно не нащо більш не спроможний, крім залицянь та базікання? 

От майнула темна громада якогось готелю, потім насип, потім канал, рій вогників, що відбилися в його темних водах. Декілька вузеньких погано освітлених вулиць. Потім рейки, що гулко струснули буса. Довга низка залізничних вагонів. Деякі з цих вражень різко розходилися з Мілиним ідеалом курортної Анталії. Чим і як? Обміркувати цю проблему вона не встигла. Бус різко загальмував – їй здалося, що Хакан зараз проштирхне її наскрізь. 

Капітан Федор вистрибнув назовні, наказавши бранцям вилізти. Андрій вибрався з буса і допоміг вийти Мілі, а потім почав розминати закляклі м'язи. Навколо був непроглядний, зловісний морок. Припустив теплий південний дощ. За його завісою височіли дві ледь помітні незграбні конструкції. Щось на кшталт портових кранів. Але місцезнаходження наших бранців можна було ідентифікувати навіть із заплющеними очима,  тримаючи ніс за вітром. 

Пахло димом, мазутом, іржавим залізом, смолою, прядив'яними канатами та мокрими снастями. Але усі ці запахи перебивав гострий, солоний запах моря…

Капітан Федор освітив кишеньковим ліхтариком валізи, для яких Гриня знайшов найбруднішу калюжу. Федор прихопив пару валіз, доброзичливим кивком запросивши Андрія наслідувати його приклад і його маршрут. Хакан без будь-якої доброзичливості підтримав волевиявлення начальства тичком обріза Андрієві в бік. Чесно кажучи, цей Хакан зі своїм обрізом і мерзенними манерами дошкуляв Андрію більш за всіх: “Федор явно перегодував його американськими трилерами”.

Чи то Федор мав котячу здатність бачити в темряві, чи тримав перед уявним поглядом докладну карту місцевості з усіма тросами, канатами, тумбами і каменями, але їм не довелося довго блукати, і впали Андрій з Мілою всього разів по п'ять, не більше. Нарешті капітан сповільнив свою ходу, повернув праворуч і рушив кам'яними без зайвого поспіху сходинками вниз, спершу ввімкнувши ліхтарик, за що обидва бранці подумки висловили йому щиру вдячність – вкриті тиною сходинки без жодних поручнів довіри зовсім не викликали.

У Андрія виникла спокуса опустити Федору на маківку валізу, і експериментально перевірити його реакцію на закон всесвітнього тяжіння. Однак перехопивши Мілин тривожний погляд, і, зрозумівши його на власний лад, відкинув цю думку. “Вона права, – подумав Андрій, –  з двох причин: по-перше, два стволи, як і раніше, свердлять нам спини. А по-друге, вже можна розрізнити невиразний контур судна біля підніжжя сходів. Ну, припустимо, звалиш його з ніг – максимальна шкода для потерпілого – пара подряпин. А моральна виявиться максимальною. Самолюбству Федора буде завдано удару, після якого він миттю змінить милостивий тон на гнів, дружелюбність – на мстивість. І, до речі, вистріливши, він не схибить. Такі стріляють певнісінько…”

Андрій міцніше стиснув валізи і продовжив сходження по слизьких сходах з обачністю пророка  Данила в приємному товаристві сплячих левів.

До речі, різниця не така вже й велика. Хіба що левам в даному випадку зовсім-таки не спиться... 

Через пару секунд вся компанія вже була на причалі.

Від морської гладі їх відділяло навряд чи більше трьох метрів. Андрій все витріщався на судно, намагаючись визначити його тип і розміри. Але небо, затягнуте хмарами, було йому поганим помічником. Єдине, що він розгледів – дві чи три щогли, що копирсалися у дощовому небі. Раптом двері палубної надбудови відчинилися, і яскраве світло, яке ринуло назовні з приміщення, буквально засліпило наших мандрівників.