28. Рік. "В" означає "вилупок"

З новою стрижкою Емі виглядала трохи старшою і якоюсь незнайомою. Я не міг здихатися відчуття, що не знаю цю дівчину поруч із собою. Наче я знав попередню Емі… Але я вже звик до неї, тої, яку викрав з її власного весілля. Як давно це було? Декілька днів? А здавалося, що минуло пару років…

Час взагалі дивна штука. Здається, чим більше переживеш разом, тим краще пізнаєш людину… Хоча іноді і цілого життя замало, аби про когось можна сказати: “Я знаю цю людину”. А часом досить просто побачити когось, поговорити, пройти пліч-о-пліч якийсь відрізок шляху — і все, ця людина проростає крізь тебе, і вже не ясно, де закінчуєшься ти і починається вона.

В мене так було з Мартою. Ми зустрілися випадково, хоча довгий час ходили одними і тими ж вулицями Лоуренса. Наче щось відводило нас одне від одного, аби на час нашої зустрічі ми стали тими, ким були.

Ми одночасно вилетіли з рідного гнізда в доросле життя. Канзас-Сіті став тою точкою, куди ми приїхали в пошуках кращої долі, але й там доля не звела нас одразу. Я встиг повоювати на іншому боці планети, Марта встигла зробити успішну кар’єру. А потім було Різдво і зустріч в рідному місті…

І здалося, що ми знайомі все життя. В нас були теми для розмов і для мовчання, прогулянки, спільні плани, мрії… Був будинок, який ми планували купити і в якому хотіли виховувати дітей. Був собака в притулку, якого ми мали забрати після весільної подорожі…

І був горбик на кладовищі. Пам’ятник з її фото у весільній сукні.

Я не вірив, що хтось інший зможе… Ні, не замінити її… Повторити цей дивний фокус із тим, аби зайняти важливе місце, стати частиною мого життя так само стрімко, як це зробила Марта. Але ось, поруч зі мною сидить дівчина, яку я знаю кілька днів, і яка раптом стала звичною частиною мого життя. І хто вона? Донька Альфреда Деспозіо.

Все ж доля іноді дуже жорстоко жартує…

— Ти на мене так дивно зараз дивишся, — заявила Емі, стривожено торкаючись пальцями мого лоба. — Ти часом не захворів? В тебе якісь такі очі, ніби в тебе температура…

— Та ні, — я прибрав її руку, відмітивши, що пальці в неї крижані. — Просто задумався, що треба і мені трохи змінити зовнішність. Ти щось про бороду казала?

— Ну, щетина в тебе вже помітна, її би облагородити, ніби так і задумано, — підхопила вона. — Слухай, там ще й барбершоп, ну, в оцій перукарні. Двері наліво лише… Може, нехай тобі зроблять щось пристойне? Вони, наскільки я знаю, ще й підфарбувати можуть…

— І звідки ти то знаєш?

Вона хитро примружилась і заявила.

— Батько вже кілька років фарбує бороду. При чому от прямо фарбує… Він лисіти почав, і борода така… клаптями, ну, ніби хто газонокосаркою пройшовся, і от він фарбує волосся на обличчі, щоб був контур і колір, і… Чого ти регочеш?!

Я не міг стриматись, уявивши, як садівник проходиться газонокосаркою по писку старого Дона. А потім він пензликом замальовує на щоках лисі плями, аби мати представницький вигляд.

— Ні, нічого, просто фраза про косарку кумедна, не зважай, — відсміявшись, я підхопив гаманець і відчинив двері. — Сходжу на розвідку, спробую щось зробити з обличчям, аби менш скидатися на себе самого.

***

В цілому, результат походу в барбершоп мені сподобався. Мовчазний барбер перетворив неохайну щетину на елегантну борідку а-ля Тоні Старк із того старого фільму про Залізну Людину, підправив зачіску. І, так, трішки підфарбував і бороду і волосся, замалювавши сивину, що вже давно, років з тридцяти, пробивалася на скронях і підборідді, додаючи віку. Щось там начаклувавши, барбер скинув мені трохи років, і тепер я виглядав якщо не молодше, то хоч на свої тридцять дев’ять, а не на сорок п’ять.

Я не стримався, пожартував з Емі так само, як вона з мене, підкотивши до неї, доки вона з апетитом наминала картоплю фрі на задньому сидінні авто..

— Місс не бажає весело провести час? — з удаваним слов’янським акцентом поцікавився я, максимально твердо вимовляючи кожен звук в словах.

Вона здригнулась, дивлячись на мене крізь вікно, а потім ляснула себе по лобі, замастившись кетчупом, і розсміялась.

— Боже, Ріку, ти взагалі на себе не схожий! І такий, я навіть слів не знайду! — Емі швидко відчинила двері, замкнені зсередини, і посунулась, дістаючи десь з-за спини пакет з їжею. — Тобі так личить, ти б знав!

Цей комплімент чомусь був набагато приємнішим, ніж мав би, тому я швидко взяв припасений для мене бургер, і спробував приховати свою розгубленість цікавістю до їжі.

— До речі, нас вже чекає брат Джека, — повідомив я, копирсаючись в пакеті в пошуках сирного соусу. — Його звуть Джон, і він просто неймовірний живчик, такий позитивний. Сказав, що зробить все ідеально, тому швидко їмо і їдемо до нього. Ти вже вигадала собі ім’я?

— Так, — відповіла Емі, витираючи з обличчя кетчуп. — Буду Емі. Просто Емі, із другим іменем, але перше Емі. Як тобі Емі-Лінн? Наче схоже на моє власне, а наче й інше…

— А що до прізвища, Емі-Лінн? Браун? Сміт?

— Нехай буде Браун. А ти?

— Я теж вирішив ім’я не сильно змінювати, раптом забуду. Тому зміню Річарда на Річмонда, і щось таке стандартне на прізвище.

— Візьми щось заплутане, таке, щоб з першого разу не вимовити і правильне написання не запам’ятати. Річмонд Епплсворт? — в Емі був якийсь грайливий настрій, і вона не приховувала його.

— Тоді, може, Майденфілд? — я не став опиратися, підхопив цю гру. — Волленсбрук?

— Воллесбеброк, — реготнула Емі. — Або Віллемсбаффет…

— Джон нас приб’є, — гмикнув я. — Ми тут зараз навигадуємо, а йому те все записати треба буде…

— До речі, а як тебе насправді звуть? — раптом запитала Емі. — А то якось не чесно, ти знаєш не лише моє нове ім’я, але й старе, а я оце тільки зараз почула, що ти не просто Рік, а Річард… Правда? Річард?

Я закотив очі, як і завжди, коли хтось дивувався, що моє повне ім’я насправді Річард. Ну, так, мама любила історії про короля Річарда Левине Серце, що з того?