20. Емі. Нарешті перепочинок

Коли наша машина опинилася на дні урвища, я спитала у Ріка:

 — Як ти думаєш, вони повірять, що ми там? І не шукатимуть нас більше?

 — Не думаю, що вони прямо от так полізуть в урвище, — сказав він. — Хіба що твій батько найме альпіністів. Але поки це станеться, ми будемо вже далеко.

Мене охопило якесь дивне відчуття — полегшення і одночасно повної апатії, ніби хтось натискнув на вимикач у моїй голові і там вимкнулися всі до єдиної емоції. 

 — Зараз оце я лягла б і заснула, — пробурмотіла я. 

 — Це просто шок відпускає, — Рік кивнув. — Цілком нормальне явище. Ходімо звідси, знайдемо місце, де можна пересидіти до ранку. Краще відійти подалі від машин, бо не виключено, що сюди вже їдуть люди твого батька…

Ми йшли кудись, я не бачила куди, бо навколо була суцільна темріва, лише ліхтарик Ріка освітлював невеличке коло під самими нашими ногами. Час від часу спотикалася об камені, одного раз Рік мене ледве встиг підхопити, бо інакше я б точно закрила носом. 

А потім чи то мої очі вже призвичаїлися до темряви, чи то ми вийшли з-поміж гірських хребтів і знову були в пустелі, я побачила, як перед нами виріс якийсь пагорб, з чагарниками біля підніжжя. Небо наче почало трохи світлішати, але стало страшенно холодно. 

Рік повів мене в обхід цього пагорба, і я побачила затишну місцину, де, видно, недавно зупинялися якісь подорожні. Тут навіть залишилося місце для багаття і трохи хмизу, зваленого в купу.

— Нам можна розвести вогонь? — у мене вже зуб на зуб не потрапляв від холоду. 

— Можна, — Рік взяв хмиз і уміло виклав його на попелищі, а потім клацнув запальничкою. — Ми відійшли досить далеко від траси, не думаю, що тут нас хтось помітить…

Я присіла навпочіпки і простягнула руки до багаття. Як же мені було добре цієї миті…

— Ще аби води попити, — мрійливо сказала я. 

— Ну чого нема, того нема. От розвидниться, спробуємо вийти до місцевих жителів, і там повинна бути вода. 

— Тут живуть люди? В цій пустелі? — я недовірливо озирнулась. — І чим же вони тут займаються? 

— Тут мешкають індіанці племені тімбіша, — сказав він. — Вони переважно працюють у туристичному бізнесі. Влаштовують екскурсії, торгують сувенірами власного виробництва, і все таке. А ще колись, у дев’ятнадцятому столітті сюди приїжджало багато золотошукачів. 

— І що, вони знайшли золото? — заінтриговані спитала я. 

— Не пам’ятаю, здається, ні. Але скількись там людей загинуло і через це цей куточок пустелі Мохаве назвали Долиною смерті. 

— А я вже думала, що ми теж будемо шукати золото, — я позіхнула.  — Правда, у нас немає лопат, нічого немає…

— Ми маємо гроші, тож купимо все необхідне, — Рік усміхнувся. — Думаю, лопати нам ні до чого. Купимо продукти, воду, може якісь засоби гігієни. А там побачимо. 

— Ага, — мої очі вже заплющувались. Я згорнулася калачиком на піску, підклавши під голову сумку з нашими речами, і миттєво заснула..