18. Не найкращий ранок

Емі

Мене розбудив сонячний промінь, який пробрався у щілинку між шторами і впав прямо мені на обличчя. Я спершу не зрозуміла, де знаходжусь, і кілька секунд розгублено кліпала очима, поки не згадала все і миттю сіла на ліжку. Ковдра сповзла вниз, я схопила її і знову натягнула на плечі. Голова не просто боліла, було відчуття, немов хтось проколупав у черепі дірку і налив туди розтопленої смоли. 

Я простягнула руку, схопила з тумбочки пляшку води. завбачливо залишену тут працівниками готелю ( видно, вони були в курсі щодо убойної дії їхнього шампанського), і випила залпом півпляшки. Після цього мені стало трохи легше, і я замислилася, де Рік. 

По ідеї, він мав спати поруч зі мною, принаймні у всіх романтичних книгах та фільмах молодята прокидалися в обіймах одне одного, закохано дивлячись у рідні очі і шепочучи якісь милі дурниці. Але у нас все було не так, як у людей…

Може, він був у ванній? Повернувши голову так, щоб зазирнути в коридорчик і подивитися, чи світиться у ванній кімнаті, я звісила ноги з ліжка… і наступила на щось незрозуміле. Перша моя думка була — нам у кімнату підкинули труп.

Перед очима, немов у пришвидшеній зйомці промайнули кадри, як у номер вриваються поліцейські, читають завчений текст про мої права і надягають на мене кайданки. Я затулила рота рукою, щоб не скрикнути, і обережно нахилилася, вирішивши розглянути труп ( а що там лежить небіжчик, я чомусь не сумнівалась).

На щастя, то був не труп. На килимку біля ліжка, підклавши долоні, складені ковшиком, під голову, солодко спав Рік. Спав і навіть трохи похропував. Навіть те, що я тільки що наступила на нього, не потривожило цей сон. 

Я злізла на підлогу з іншого боку ліжка, схопила свій одяг і побігла в ванну. Була така зла, що довелося знову вмикати холодний душ.

Значить, я настільки йому бридка, що він віддає перевагу сну на килимку, ніж поряд зі мною? Ну що ж, Ріку, начувайся! Я обов’язково тобі помщусь!

Витерлася рушником, одягнулась і повернулася назад у кімнату. Нахилилася ближче до Ріка і поморщилася. В його диханні чувся стійкий запах перегару. Значить, він покупався і пішов розважатися! Що далі, то веселіше…

Раптом я побачила, що з кишені штанів Ріка наполовину висунувся мобільник. Звідки він його узяв? У нас не було телефона! Купив і нічого мені не сказав? Але навіщо?

Квіти, що стояли на столику, зів’яли і повісили свої голівки, неначе їм було так же сумно, як і мені. На підлозі стояло кілька пляшок з-під шампанського та віскі. Оце так весілля. Оце так шлюбна ніч…

Я почала клацати кнопками телефону. Так, він був кнопковий. Мабуть, найдшевший із усіх, які тільки можна придбати. Я звикла до смартфонів, тому довелося прикласти певні зусилля, аби зрозуміти, як користуватися цим “мастодонтом”. 

Зрештою на екранчик вивелися номери, на які телефонував Рік. Вірніше, там був лише один номер. Просто його набирали три рази. 

Я хотіла закрити цю вкладку, але, мабуть, тицьнула не на ту кнопку. З телефона почулися довгі гудки, а потім я почула… голос Клаудії. Цю падлюку я ні з ким не сплутаю!

 — Ріку, — проговорила вона зі своїм фірмовим придиханням. — Ріку, я все зроблю, але й ти дотримайся обіцянки, яку мені дав…

Перш ніж вона зрозуміла, що спілкувалася зовсім не з Ріком, я швидко перервала зв’язок. 

Обернулася до Ріка і побачила, що він сидить, спершись спиною на ліжко, і дивиться на мене…

Рік

— Що? Це? Таке? — голос Емі ніби свердло вкрутився в мій мозок, перелопативши там усе, що лишилося цілим після великого “попоїща”, яке я затіяв уночі.

Я примружив очі, воліючи, аби табун мустангів, які гарцювали по звивинам, трошки стишив хід, і сфокусувався на штуці, яку вона тримала в руці. Це вимагало чималих зусиль, та, врешті, я зрозумів, що вона тримає одноразовий телефон, який я купив десь між північчю і восьмим шотом самбуки.

— Телефон, — відповів я і мило, як мені здавалося, посміхнувся. — Кнопковий. Сіменс А-70. Уявляєш, їх і досі випускають! — раптова згадка про її вік, мій вік і те, що було звечора, вилізла з-за гіпофіза і ледь не вирвалась крізь горло на килим. — А, точно… Ти ж надто мала, аби то пам’ятати… Дитя третього тисячоліття…

Гіркота в роті, викликана чи то спогадами, чи то мішаниною алкоголю, труїла зсередини. Емі, надто гарна для цього паршивого ранку, нависала наді мною і сердито дивилася просто в очі. Хотілося заповзти під ліжко і телепортувалится кудись подалі звідси. Телефон в її руці…

Якась думка свербіла на самісінькому краї свідомості. Щось пов’язане з мобільником в її руках… Чому я купив його?

— Що має зробити Клаудія?! — закричала Емі, тицяючи “сіменсом” мені мало не в ніс. — Чому ти їй дзвонив? І що, ача мальдіто іхо де перро, ти їй пообіцяв?!

Ось воно! Думка, що не піддавалася згадуванню, вистрибнула десь в центр свідомості, і загарцювала там, на уламках мозку. Я відчув справжній біль від цих її па, і застогнав, натуральним чином застогнав, з жахом усвідомлюючи, що я зробив вночі…

А Емі тим часом схопилася з ліжка і металася з одного кутка номеру в інший, стискаючи телефон. Я згадав, що запхав його в кишеню, коли вповзав в номер, притримуючи ліктем оберемок пляшок алкоголю. Чорт…

— Емі, я… Я подзвонив Клаудії…

— Я це вже зрозуміла! — мало не прогарчала вона, різко повертаючись до мене, аж волосся звилося в повітря і впало на її чоло. — Якого поя десаградаблі ти їй обіцяв?!

— Твоя іспанська така милозвучна! — щиро прошепотів я, всим серцем захоплюючись тим, як звучать незрозумілі мені слова, що злітають з її губ.

— Вете а ла мьєрдо, бастардо! — гаркнула вона і пожбурила телефон на підлогу.

Я міг би, звісно, сказати їй, що кнопковим телефонам на такі падіння байдуже, тим більше, що підлогу вкривав пухнастий синтетичний ковролін. Але з усього її спітчу іспанською я зрозумів лише слово “покидьок”, тому підозрював, що вона на мене сердиться. Слід було якнайшвидше зібрати себе докупи і нормально пояснити Емі, що вона хоче знати. Але хміль в крові був в такій концентрації, що в мене було стійке відчуття, ніби я прокинувся не на похмілля, а п’яним в дрова.