18. Емі . Пастка в нічних горах

— Що ти робитимеш із цими пляшками? — запитала я. Якийсь коктейль… Він що, трохи ку-ку? — Зараз на  сигнал джіпіес вони з’являться   швиденько, як мухи на запах м’яса…

  — Влаштуємо для цих мух пастку, — відповів Рік, наповнюючи пляшки бензином. 

Тільки тепер я зрозуміла, що він планує зробити…

Я озирнулася навколо. Тут панувала суцільна темрява, лише світло фар падало невеликим півколом на кам’янистий грунт під ногами. Але одне усвідомлення того, що за декілька футів від нас знаходиться глибоченне урвище змусило мене здригнутися. 

Раптом десь  вдалині на темному обрії я помітила легкий відблиск світла. Воно мигнуло і зникло, я подумала, що мені здалося. Та за мить світло з’явилося знову і було трішки яскравішим. 

 — Ріку, — в мене одразу пересохло в горлі від хвилювання. — Здається, вони їдуть…

 — Чудово, — сказав він.  — Чекаю не дочекаюся…

 — А мені що робити? — я обхопила себе руками. Чомусь згадала про його наречену. Марта, так, здається, її звали? Як це, коли ще годину тому ти  — найщасливіша людина на світі, а ось уже — безживний труп?

 — Відійди туди, — він махнув рукою в бік скелі, що підіймалась з другого боку від урвища. — Тільки стій там спокійно, нікуди не відходь, добре? Ну як тоді, в пустелі… Просто чекай мене..

Його голос звучав спокійно і навіть весело, а от у мене зуб на зуб не потрапляв. У цих горах було добіса холодно, а куртка в мене тоненька. Але ще більше мене морозило від страху. Раптом Рік загине, що тоді мені робити? Куди йти? Дивно, що я відчувала таку прив’язаність до свого викрадача. Може це “стокгольмський синдром”?

Та мені особливо не було коли розмірковувати над тим, чому мені так страшно за Ріка. Світло фар усе наближалося, і я швидко пішла до скелі, притулилася спиною до її холодної вогкої поверхні і завмерла, напружено вдивляючись у темряву. Видно було небагато, лише світло від нашої машини, та фари другої автівки, яка все наближалася. Я чула звук мотору, який все наростав, а погтім раптом стих. Світло фар теж спинилося на місці.

Почулися вигуки: “Стояти! Руки вгору!” Потім якийсь стукіт, і всередині їхньої машини спалахнуло полум’я. Почулися постріли. Я затулила очі руками, бо мені було дуже страшно. Я боялася за Ріка.

“Господи, хай він залишиться живим, я буду щотижня ходити до церкви”, — благала я. Моя мама була дуже віруюча, і мене маленьку виховувала в тому ж дусі, але після її смерті я жодного разу не була в храмі. Може, через те на мене й звалились усі ці випробування?

Мою молитву перервав ще більший вибух, аж земля затряслась під моїми ногами. Згори стали падати камінці, і якоїсь миті я подумала, що мене тут завалить. Але я все одно сиділа на тому ж місці, пам’ятаючи настанову Ріка. Тільки затулила голову руками, очікуючи швидкої смерті від сходження лавини і майже не сподіваючись на щасливий фінал мого життєвого шляху…

Але тут крізь заплющені повіки пробилося світло — хтось посвітив мені в обличчя ліхтариком. Я завмерла, немов олень, осліплений автомобільними фарами. 

 — Рік-к-ку, це ти? — мій голос звучав жалібно.  — Ти живий?

 — Ну звісно, живий, — він узяв мене за плечі і підвів на ноги. Я відчула, що вони затерпли, і мало не впала. 

 — Що трапилось? — запитав він стурбовано. — Ти поранена?

 — Ні, просто ноги затерпли, — сказала я вже спокійніше. — А де ті люди? 

 — Їх немає, — відповів він. — Ну що, раз тобі вже краще, ходімо, допоможеш мені скинути в урвище нашу машину…