17. Рік. "Тепер я гратиму так, як хочу сам.."

Мені хотілося вити на місяць, що ховався десь в тіні Землі, але все ще був тут. Я відчував його в темному небі. Я й не уявляв, що інстинкти, які я тримав під контролем довгі роки, так легко візьмуть кермо і вестимуть моє тіло. Напевно, то все стрес. Колись давно мій шеф сказав, що виживають лише ті, хто вміють довіряти своїм інстинктам і стріляти першим, коли вони того вимагають.

Зараз інстинкти вимагали скинути хвіст. Негайно, доки Місяць не опуститься за горизонт. Використовувати GPS я не міг — якщо в другому авто вижив хоч хтось, то про нас вже відомо. Нас вели, і час грав за них. Ці хвилини були вирішальними.

Я по пам’яті і по відчуттям вів авто в бік ущелин. Будь яка годилася для мого плану. Шоссе петляло між пагорбів, а я, довірившись інстинкту, мчав вперед, орієнтуючись навмання.

Емі сиділа поруч, заглибившись у свої думки. Так, вона знала, хто її батько, але, трясця, він був їй в першу чергу батьком, а вже потім — холоднокровним вбивцею і злочинцем. Вона не обирала, від кого народитися, вона невинна. Як і Марта.

Чомусь згадка про мою загиблу дружину більше не різала ножем. Вона просто була, як шрам від рани. Просто шрам, який символізував вже пережитий біль. Який залишився в минулому. Просто шрам…

Емі могла впасти в той стан, що був у мене перший рік після загибелі Марти. Апатія. Її слід було негайно витягувати, бо я не мав сил тягати за собою безвільну ляльку. А решта ночі обіцяла бути пекельною.

— Обшукай бардачок, Емі, — попросив я максимально спокійним голосом. — Там мають бути набої, або ще щось корисне. Добре? Ми не можемо втрачати час, тому пошукай, добре?

Вона струснулася, ніби від важкого сну, подивилася на мене сумними очима, в яких були стримані сльози. Кивнула, якось відсторонено відкриваючи бардачок. І оживилася, побачивши щось.

— Рік, в нас є гроші, — радісно повідомила вона, витягаючи дві пачки готівки. — Дивись, тут… Тут майже десять тисяч! Це ж добре, так?

— Звісно, тобі не доведеться розставатися з прикрасами! — підбадьорив я її. — І ми зможемо купити перекусити, коли… Коли дістанемось до цивілізації. А набої є?

Емі витягла два магазини до мого пістолету, що змусило мене посміхнутися. План обростав деталями. Тепер найголовніше, що було потрібно — заманити переслідувачів у пастку. Я поглянув на датчик рівня палива і рішуче звернув вліво, до заглиблення Долини Смерті.

— О! Тут є мінералка! — радісно скинулася Емі, що встигла залізти на заднє сидіння, і простягла мені відкриту пляшку води. Скляну пляшку.

— Емі, ти геній! — щиро зрадів я. — Ти знайшла те, чого мені не вистачало!

Вона здивовано поглянула на мене, але я не пояснював нічого — інстинкти вели мене вірним шляхом. Довелося скинути швидкість і ледь плентатись вперед, аби не впасти в якусь ущелину.

Темне провалля попереду показало мені, що інстинкти не помилилися. Я спинився, вийшов з авто, вдивляючись в темряву перед капотом. Поруч налякано дихала Емі, що світила вниз ліхтариком, а світло не досягало дна.

— Годиться! — вирішив я і пішов в салон, аби ввімкнути GPS. — Будемо готувати пастку, Емі. Ти щось чула про коктейль Молотова? — судячи з її погляду, вона нічого про це не знала.

Я лель не розсміявся, підбираючи порожні пляшки. От тобі і донька мафіозі. Цікаво, хоч стріляти вона вміє? Чи так і жила принцесою в своєму палаці?

Схоже, я матиму шанс про це дізнатися, якщо ми переживемо цю ніч.

Згадалися слова шефа. “Не тікай від бійки, Корсар. Але приймай виклик на своїх умовах”. Що ж, я збирався нав’язувати свої правила навченим і готовим до сутички мафіозі, що точно злилися на мене. Перші два раунди мені довелося імпровізувати, але тепер… Тепер я гратиму так, як хочу сам.