16. Емі. Його історія

— Як він зруйнував твоє життя? — мій голос тремтів, мені хотілося знати все і одночасно я відчувала гостре бажання затулити вуха руками. Як би там не було, я любила свого батька. Знала, що він не святий, що на його руках багато крові. І все одно після смерті матері він був моєю єдиною близькою людиною. 

  — Яка різниця, — Рік пильно дивився вперед, на дорогу. — Якщо я розповім тобі — це все одно вже нічого не змінить.

  — А от і змінить! — заявила я. — Для мене це дуже важливо, повір, Ріку! Скажи, будь ласка, що зробив мій батько?

Його голос звучав якось надто байдуже, немов він переказував сюжет фільму, який  нещодавно подивився. І все ж десь у глибині, під цією напускною байдужістю, ховався непідробний біль.

 — Мій батько був юристом. Він працював на конкурента твого батька. Звісно, на весілля свого єдиного сина він запросив свого роботодавця…

Я стиснула кулаки так, що нігті врізалися в шкіру. Сама не знаю, на що саме так відреагувала… Адже поки що Рік не сказав нічого страшного. Та я не сумнівалася, що найстрашніше ще попереду…

 — Люди твого батька завітали на наше весілля з Мартою. Звісно, їм не було  жодного діла ні до мене, ні до мого батька. Їхньою ціллю був дон Марчелло… Перестрілка почалася, коли ми виходили з церкви. Дона Марчелло поранили, але він вижив. Кілька гостей теж отримали поранення… А Марта загинула, куля перебила їй сонну артерію. Вона стекла кров’ю, перш ніж ми довезли її до лікарні. То був найгірший день у моєму житті. Я ще не встиг  відчути себе одруженим чоловіком, як став удівцем…

 — І ти вирішив помститися моєму батькові? — запитала я, відчуваючи, як гучні удари серця відлунюють у вухах. 

 — Не одразу, — сказав Рік. — Минуло багато часу, але моє бажання відплатити йому зростало з кожним роком. Тобі не сподобалося те, що ти почула? Шкодуєш, що мене запитала?

 — Мені шкода… — я відчула, як до очей підступили сльози і в горлі защипало. — Мені справді дуже шкода… Але ж смерть мого батька не поверне твою наречену…

 — Не поверне, — кивнув він. — В тому й справа… Ніхто мені її не поверне…

В голосі  Ріка було стільки гіркоти, що мені захотілося обійняти його. Але зараз, коли він вів машину на великій швидкості, я не могла цього зробити. Та й взагалі…це мабуть, було б недоречно…

 — Після того, що він зробив, ти, мабуть, маєш ненавидіти мене? — запитала я.

 — Я тебе не ненавиджу. Зрештою, ти врятувала мені життя. Мабуть, то була дурна ідея із кровною помстою…

 — Ми отримаємо викуп, і все буде добре, — сказала я. — Можеш бути впевнений — допомігши мені втекти, ти добряче насолив моєму батькові. Це навіть краща помста. ніж його вбивство. Бо що таке вбивство? Це лише мить страждань для жертви, а потім небуття. А так він буде усе життя відчувати злість через те, що все вийшло не так, як він хотів…

 — Можливо, — сказав Рік. 

 — От тільки тій патлатій Клаудії тепер краще, без мене. Але, я думаю, вона буде його зраджувати. Він дізнається, він завжди про все дізнається…  І прикінчить її…

 — Ти хочеш, щоб усі погані люди були покарані, а хороші отримали винагороду, — він промовив це з легкою усмішкою.  — Ти ще така дитина, Емі…

 — Нічого подібного, — заперечила я. —  І я ще тобі доведу, що ніяка я не дитина! Але зараз краще скажи мені — куди ми їдемо? В гори? Ми наче не збиралися в гори?

 — Тепер наші плани змінилися, — коротко відповів Рік…

Що ж вони будуть робити у горах? Дізнаємося завтра, як завжди, о 18.30!

Додавайте книгу в бібліотеку, щоб не загубити її!