16. І знову весілля…

Емі

 — Чи берете ви, Річмонде, за дружину Емі-Лінн? Чи обіцяєте її любити і берегти і бути з нею в горі і радості, доки смерть не розлучить вас? 

 — Так, — сказав Рік, і я відчула, що в мене серце от-от вискочить з грудей. 

Звісно, я розуміла, що цей шлюб не вважається церковним, а лише має статус цивільного, та й для закону він буде недійсним, тому що людей, які його укладають, насправді не існує. Але кого це має обходити? Принаймні зараз я могла уявити собі, що це моє справжнє весілля, хоча дизайнерська сукня за кількадесят тисяч  доларів, у якій Рік вперше мене побачив, згоріла при пожежі мотелю, а зараз на мені була скромна сукенка, взята напрокат тут же, при каплиці, де проходили весільні церемонії. На Рікові був так само взятий напрокат костюм, але яким він гарним у ньому виглядав! Я не зводила з нього очей і, мабуть, справляла враження наївної простушки, по самі вуха закоханої у свого поважного нареченого. 

Чоловік у костюмі священика стояв перед нами і лагідно усміхався.  Я була впевнена, що він не є священиком, а весь цей антураж був лише для краси, як і сама капличка, ілюмінована різнобарвними гірляндами, і обручки на червоній оксамитовій подушечці — найдешевші, із якогось жовтого сплаву, який за пару місяців почорніє. Але зараз вони сяяли, немов справжнє золото. І мені на мить здалося, що це моє справжнє весілля, що зараз ми вийдемо з каплички і побачимо не таких самих молодят у погано припасованому прокатному вбранні, а натовп рідних і друзів. І що потім буде весільний торт, і святковий феєрверк, і ми випустимо в небо голубів…

 — Емі-Лінн, — я отямилася, коли священник вж завершив свою тираду і запитально дивився на мене. 

 — Так, я готова, — кивнула я головою, яка все видавалася занадто легкою без важкого пучка волосся. Я досі не могла звикнути до короткої стрижки…

 — А тепер ви можете сказати якусь власну клятву, — священник добродушно усміхнувся. 

 — Я клянуся…

Я завмерла, дивлячись на Ріка. В чому йому заприсягтися? Що буду жити з ним недовго, але щасливо, поки викуп, який надійде від батька, не розлучить нас?

Рік дивився на мене, і в його очах я читала такі самі думки. 

 Священник поглянув на годинник. Він знав, що на подвір’ї каплички вишикувалася черга інших молодят, і всі вони будуть так само хвилюватися і забувати слова, і витріщатися одне на одного…

Він усе це бачив мільйон разів, і ніщо його не могло здивувати, — подумала я. 

 — Втім, це не обов’язково. — ожив  священник. — Обміняйтеся, будь ласка, обручками. 

Рік узяв з подушечки меншу обручку і урочисто одягнув мені на палець. Я зробила те ж саме з більшою. Мої руки тремтіли, лице пашіло. Може, я захворіла?

 — Тепер наречений може поцілувати наречену, — священник здійняв руки до неба, певно, він так благословляв нас. 

Цієї миті Рік поклав руки мені на талію і легенько притягнув до сбе. Наші обличчя опинилися так близько, що я побачила своє відображення в його очах. А потім він поцілував мене.

Це був наш перший поцілунок, і він був неймовірним…

Рік

Це було найпрекрасніше і найболючіше дежавю в моєму житті…

Так, звісно, я знав, що цей шлюб, цілком законний на території Штатів для громадян Штатів, для нас двох був недійсним, адже мене звуть не Річмонд Вайсмеллоун, а її — не Емі-Лінн Браун. Так, я знав, що все це — лише засіб легалізувати наші фальшиві документи справжнім свідоцтвом про шлюб. Так, я знав, що зараз ми лише грали ролі для трьох глядачів — священника та двох свідків, з тих, хто отримує зарплатню, фіксуючи оці поспішні шлюби у Вегасі.

Так, наречена переді мною була такою ж фальшивою, як і її ім’я, але поцілунок… Поцілунок, яким ми скріпили цей фіктивний шлюб, був справжнім…

Я не втримався. Я мусив втриматися, мусив лиш торкнутися її губ, символічно, ніби засоромлений наречений, що спішить залагодити формальності, аби забрати свою новоспечену наречену скоріш з цієї каплички в номер найближчого готелю, що по знижці пропонувався молодятам. 

Та щойно її пухкі вуста опинилися занадто близько від моїх, щойно я вловив губами її швидкий нервовий видих, а потім — судомний глибокий вдих… Щойно її очі відобразилися в моїх…

Це було занадто. Занадто близько, занадто чуттєво, і абсолютно, кришталево чесно. Ніби якийсь інстинкт, древніший за все, що є мною, людською основою, мораллю, честю — наче він перехопив кермо десь в підсвідомості. Наче свідоме і контрольоване Я відправилось кудись під канати рингу в глибокому нокауті…

Я не стримався. Я поцілував її по справжньому, так, я цілував би свою …наречену, як цілував Марту… Але й Марта відпливла кудись з пам’яті вдалину забуття і мороку.

Була лише Емі. Її чуттєві ніжні губи під моїми, її руки, що судомно стиснули мої плечі крізь тканину орендованого на прокат смокінга, замалого на два розміри, і тому надто тісно огорнувшого плечі і груди. Так тісно, що було важко вдихнути… Було лише її серцебиття, близько, занадто близько від мого… Її тонке тремтяче тіло в моїх обіймах…

І сповнений розуміння і сум’яття, делікатний кашель за півметра від мене.

— Бажаю вам щасливого і довгого подружнього життя в мирі і злагоді, — промовив священник, так само делікатно відводячи погляд.

Його обличчя не змінилося. Звісно, він щодня бачив десятки парочок, перед ним щодня зливалися в поцілунках ті, що бажали одружитися…

Я ніяково кашлянув, не знаючи, куди ховати очі. Поруч важко дихала Емі, її пальці нервово стискали мій рукав. Свідки стримано поаплодували, вітаючи нас зі шлюбом. Я потис руки свідкові і священнику, доки Емі обіймалася з молодою жінкою, що була за дружку. Нам подали по келиху шампанського і швиденько випроводили геть, вручивши свідоцтво з печаткою, що й досі не висохла.

Мені було ніяково. Я мав би стриматися, я мусив бути делікатнішими. Врешті, ми ж напарники! Напарники, а не молодята… Дідько…

— Вітаю вас, міссіс Вайсмеллоун, — намагаючись посміхнутися, прошепотів я до неї.