15. В гостях у нових друзів

Емі

Коли він оце так кепкував наді мною, я гнівалася. але не дуже сильно. Я не могла на нього гніватися по-справжньому.  Сама не знаю чому. Коли він сміявся, я сміялась теж. 

 — Бреши більше, — сказала я, вперши руки в боки.  — Хоча якщо тебе так називала твоя матуся, то я не здивуюся. Бо ти іноді буваєш дуже нестерпним!

 — Який вже є, — він знизав плечима. 

 — То яке твоє друге ім’я? Валентин?

 Він похитав головою.

 — Віктор?

 — Не вгадаєш, можеш навіть не пробувати…

 — Вінсент?..

 — Валеріан, — сказав він після того, як я перерахувала всі імена на цю літеру, які знала. 

 — Річард Валеріан? — я розреготалася. — Ой, я не можу! Ти як гібрид англійського короля і римського імператора!

 — Смійся, скільки завгодно, — відповів він. — Мене це зовсім не зачіпає!

Але  я думала, що все ж зачіпало, просто він не подавав виду. 

 — Мені подобається ім’я Рік, — сказала я, коли відсміялася. — І добре, що ти навіть коли зміниш документи, все одно залишишся Ріком.

 — Тоді поїхали до Джона…

***

Поки ми їхали вулицями Лас-Вегаса, я з цікавістю крутила головою туди-сюди. Це було місто розваг і багатства, тут  постійно перебувало багато туристів.  Готелі, казино, парки аукціонів, торгівельно-розважальні центри,  ресторани ніби змагалися в тому, хто буде оригінальнішим і матиме більш розкішний вигляд. 

Тут можна було загубитися,  якщо перебувати тут тимчасово. Бо постійний наплив приїжджих  на автівках з номерними знаками різних штатів слугував гарним маскуванням. Але якби ми залишилися тут надовго, нас було б легко вичислити, незважаючи на зміну зовнішності та нові документи. Я знала, що люди мого батька часто їздили сюди, щоб “відірватися” у вільний час.  Тому була обережною і, коли ми  залишили позаду центр міста і  звернули на тиху вуличку, де вишикувалися однакові невеличкі котеджі, з полегшенням зітхнула. 

Джон виявився невисоким міцно збудованим чоловіком із круглим обличчям, на якому постійно вигравала усміщка. 

Він дружньо обійняв спершу Ріка. а потім і мене. 

 — Друзі Джека — мої друзі! — проголосив він. — Ходімо до будинку. Марія якраз накриває на стіл…

Його дружина Марія була такою ж невисокою, пухкенькою і усміхненою. 

 — Сідайте, — вона одразу, як ми тільки помили руки, повела нас до столу, який прямо ломився від різних страв. — Доню, тобі треба більше їсти. — звернулася вона до мене, насипаючи на мою тарілку суккоташ — гарнір із бобів, помідорів і кукурудзи, а потім додаючи цілу гору тушкованого м’яса. — Ти така тендітна! Джек казав, що ви збираєтесь одружитись. Ви така гарна пара, — вона приклала до очей біленьку хусточку. — Я завжди розчулююсь, коли бачу молодят…

Для всіх, хто буде цікавитися нашим минулим, у нас була заготовлена легенда про те, що наші батьки були ворогами і протестували проти нашого шлюбу, тому нам і довелося одружуватись без свідків і гостей. 

 — Ось моя фірмова настоянка. — Джон не був схильним до сантиментів, як його дружина, зате напій, який він розливав по склянках, виявився дуже смачним. 

 Тільки коли ми доїли десерт, він  заговорив про справу. Запитав, які документи нам потрібні — тільки водійське посвідчення чи й закордонний паспорт. 

 — З паспортом буде дороже, — сказав він, дивлячись на Ріка. — Фото я зроблю сам, у мене є все необхідне. Але якщо ви не збираєтесь зараз за кордон, то можна обійтися лише правами. 

 — Добре, хай поки будуть лише права, — сазав Рік.  — Адже нам ще потрібні гроші  для того, щоб наш шлюб зарєстрували…

Я збиралася заперечити, що мені потрібен паспорт, бо я збираюся за кордон, але потім я подумала, що коли ми отримаємо викуп від батька, я  зможу бз проблем його зробити. А зараз дійсно краще обмежитися найбільш необхідним, бо наша “фінансова подушка” танула, як сніг на сонці…

Рік

Марія делікатно лишила нас самих у крихітній вітальні, доки Джек чаклував над документами. Це було доречно, адже я бачив: Емі чимось незадоволена, хоча й намагається вдавати, що все добре. Тому мені потрібно було з нею поговорити.

— Кажи вже, — зручніше влаштовуючись на дивані, запропонував я. Завжди легше говорити, коли починає хтось інший. Легше. Не треба нічого додумувати, лише слухати.

— Я засмутилася через паспорт, але потім зрозуміла, що його можна зробити пізніше, коли ми отримаємо викуп. — на диво, Емі не стала якось лукавити, а відповіла прямо, ще й посміхнулася якось ніяково, ніби вибачалася за щось. — Але все рівно чомусь серджуся.

— Можливо, ти просто нервуєшся? — припустив я, підбадьорливо стискаючи її зап’ясток. — Це нормально, якщо ти нервуєшся, я теж трохи напружений, бо ми маємо розробити план наших дій.

Вона зацікавлено подивилася на мене. Схоже, мої слова її підбадьорили, і я спочатку не зрозумів, чому. А потім дійшло, коли вона спитала:

— Ти хочеш розробити цей план зі мною разом? — ніби я запропонував їй на вихідні зганяти на Марс.

— Ну, так! — мені не вірилося, що в двадцять першому столітті молода дівчина може бути аж так враженою перспективою долучитися до обговорення її майбутнього, але намагався не подавати виду. — Врешті, ти ж моя напарниця, і успіх нашої кампаніїї залежить від тебе аж на п’ятдесят відсотків. Тому давай подумаємо, як нам діяти.

Емі, здавалося, зараз лусне від емоцій, що її переповнювали. На її обличчі, мов у відкритій книзі, читалися недовіра, радість, збудження, шок і ще з десяток емоцій, що міняли одна одну, ніби вона не могла визначитися, що ж має відчувати в такий момент.

Я почекав, доки вона більш-менш візьме себе в руки, і продовжив:

— Дивись, ми зараз отримаємо посвідчення і зможемо поїхати будь куди, так? Але чи вигідно нам вести твого татка в малонаселенне місце, яке ми не знаємо? Думаю, ні, бо там в нього буде чисельна перевага, а ми не знатимемо всіх нюансів. куди ховатися, як втікати. Плюс, у нас немає засобів, аби скинути хвоста, якщо він буде…