15. Рік. "Хто ти такий?"

Я збрехав Емілі. Я вже бачив за світлом фар обрис важкого позашляховика та номери, сповнені пафосу. “Десп_ко”, видані штатом Каліфорнія для приватної компанії клану Деспозіо. Шансів на помилку не було — одне з двох авто переслідувачів поверталося. Можливо, спробували зв’язатися з тими, хто лишився в пустелі, і повернулися? Паршива ситуація, і присутність Емі в салоні робила її ще гіршою.

Я поглянув на панель. Не надто багато пального, десь із половини баку… Не дуже на такій втечеш, тим більше, що я не знав, як саме це авто слухається керма і скільки коней в мене під капотом. Чорт забирай…

— Пристебнися і тримайся! — наказав я Емілі, навіть не дивлячись в її бік. — І постарайся не кричати, зараз трохи потрусить.

— Потрусить? Що ти збираєшся робити? — скинулась вона, та різко замовкла, коли я дістав з-за пояса пістолет, який забрав у переслідувача — FN Five-seven з підствольним ліхтариком, в якому лишалося ще 19 набоїв.

Звісно, краще би щось більшого калібру, але що було — те було, тим більше, що для задуманого цілком годився і цей пістолет, що мав немалу разючу силу кулі і був ідеальним як на близькій, так і на далекій дистанції. Недарма він довгий час був на озброєнні військ НАТО і був мені добре знайомим. Вибирати все рівно не було з чого, тому в цей момент я радів і йому.

Емі, дякувати їй, нічого не сказала, лише мовчки пристебнулася і навіть потягнулася, аби пристебнути мене. Я не втримався, вдячно посміхнувся їй, і натис на газ.

Водій зустрічної машини мигнув фарами, щось проблимав дальнім і ближнім, певно, якусь внутрішньоклановий сигнал, та я просто набирав швидкість, тримаючись правого боку, мало не зачіпаючи пісок при дорозі. Відстань скорочувалася невмолимо, і єдине, чого я боявся — появи іншого авто.

— Слідкуй за дорогою, — кинув я, коли ми майже порівнялися з авто, і відкрив вікно.

Я знав, що авто, скоріш за все, броньоване. Тому стріляв по колесах. Усі дев’ятнадцять куль мов одну, аби той, хто за кермом, не встиг звернути.

Коли на повному ходу пробиваються одразу два колеса, машина не просто втрачає керування — її несе за інерцією, мов цунамі металу і вогненебезпечних речовин. Ні, вона не вибухнула, як то показують в кіно. Вона втратила зчеплення з дорогою і покотилася, як металевий м’ячик, висікаючи іскри з асфальту. Емі закричала, коли цей вихор ледь не налетів на нас, та я вивернувся, майже кинувши авто на узбіччя, аж дрібні камінці коло дороги розлетілись віялом, стукаючи по бортах. Емілія швидко затисла рота рукою, ошелешено спостерігаючи в дзеркало заднього виду, як повільно спинилося металеве перекотиполе, що щойно було позашляховиком посіпак її татка.

Наше авто вирівняло хід і на максимальній швидкості помчало далі. Шлях попереду був темним та пустим. Я повернувся до неї і підбадьорливо посміхнувся.

— Ну от і все! Тепер вони довго й нудно довбатимуться з запаскою, яка одна — гарантую. Маємо час дещо провернути.

— Хто ти? — не своїм голосом раптом запитала вона, повертаючи до мене бліде напружене обличчя. — Хто ти такий? Звідки? Я ніколи не бачила такого… Я…

— Ти не хочеш знати, хто я, — відрізав я. — В даний момент я — твій напарник. Це все, що тобі треба знати.

— Навіщо ти мене викрав? — вона ніби не чула моїх слів, — Що ти хотів зробити? Коли викрав мене — що ти хотів зробити?

Зарано для цієї розмови. Надто рано, але вона запитала у дуже невдалий для цього час.

— Я викрав тебе, аби змусити твого батька приїхати в певне місце, — чесно відповів я. — І потім вбити його, там, де він зруйнував моє життя...