14. “В” означає “вилупок”

Емі

  — Перш ніж робити фото на документи, я хочу трохи причепуритися,  — заявила я Ріку.  — Зупинись тут, біля перукарні. 

Він пробурчав, що в нас мало часу, але я на те не зважала. 

 — Я швиденько, — усміхнулася й вийшла з машини. 

Перукар, молодий чоловік з чуприною, пофарбованою у білий колір, здивовано витріщив очі.

 — Міс, у вас таке розкішне волосся. Ви впевнені, що це вам потрібно?

Я поглянула на своє відображення у дзеркалі. Бейсболку я зняла, розпустила пучок, і тепер  моє густе темне  волосся спадало красивими хвилями нижче талії. Звичайно, його було дуже шкода, але воно занадто примітне. Якщо мене шукатимуть, то краще позбутися такої прикмети. 

 — Мені дуже треба гроші, — сказала я.  — А у вас у вітрині висить оголошення, що ви купуєте волосся. На перуки, чи ще для чогось там…

 — Так, купую, з нього виходить гарне накладне волосся. Багато жінок хочуть мати довгі локони, а самі не можуть їх відпустити. — затараторив він. — Але така краса… Давайте я лише кінці підрівняю…

 — Зробіть мені зачіску по плечі, будь ласка, — попросила я. — І пофарбуйте мене в блонд. Можна такий, як у вас. — я вказала на його чубчик, ретельно вкладений за допомогою воску. 

 — О ні, вам не пасуватимуть світлі відтінки! — вперся він. — Ви виглядатимте з блондом чужорідно. Буде кидатися у вічі те, що волосся фарбоване!

Такий варіант мене не влаштовував, тож від мрії стати білявкою довелося відмовитися. 

 — Ну, пофарбуйте в якийсь інший… Який мені личитиме? — я запитально глянула на нього. 

 — Можливо, золотисто-каштановий? Давайте спробуємо поглянути за допомогою спеціальної програми…

Він підставляв до мого фото різні відтінки волосся і я, побачивши себе з білявою гривкою, таки погодилася, що це не найкращий варіант. 

Обрала  відтінок “молочний шоколад”, перукар пообіцяв, що коли волосся відростатиме, темні корні не будуть кидатися у вічі. 

 — А ще можна провести корекцію брів, — заявив він. 

 — Ну тоді і брови зробіть іншими…

 — Навіщо? — поцікавився перукар. 

 — Мені раптово дуже захотілося змін! — сказала я.  — Інколи жінкам це дуже необхідно!

***

Вже за півгодини я стояла перед дзеркалом і не впізнавала себе. Коротке волосся, ще й іншого кольору, здається, зовсім змінило мою зовнішність. А ще перукар дав мені гроші, і тепер я відчувала себе прямо мільйонеркою. 

Вийшла з перукарні і побачила, що Рік сидить за кермом машини і щось читає з мобільного. 

Я вирішила пожартувати. Підійшла до автівки з його боку і постукала в скло:

 — Містере, не покатаєте самотню дівчину? — проспівала солодким голосом. 

Рік якусь мить витріщався на мене, а вже потім у його очах з’явилося розуміння. Він відчинив дверцята і вийшов з машини.

 — Що ти з собою зробила? — спитав упівголоса. 

 — Нічого особливого, лише те, що роблять жінки, коли бажають почати нове життя, — усміхнулась я. — Що  ж, тепер можна фотографуватися на новий паспорт…

Рік

З новою стрижкою Емі виглядала трохи старшою і якоюсь незнайомою. Я не міг здихатися відчуття, що не знаю цю дівчину поруч із собою. Наче я знав попередню Емі… Але я вже звик до неї, тої, яку викрав з її власного весілля. Як давно це було? Декілька днів? А здавалося, що минуло пару років…

Час взагалі дивна штука. Здається, чим більше переживеш разом, тим краще пізнаєш людину… Хоча іноді і цілого життя замало, аби про когось можна сказати: “Я знаю цю людину”. А часом досить просто побачити когось, поговорити, пройти пліч-о-пліч якийсь відрізок шляху — і все, ця людина проростає крізь тебе, і вже не ясно, де закінчуєшься ти і починається вона.

В мене так було з Мартою. Ми зустрілися випадково, хоча довгий час ходили одними і тими ж вулицями Лоуренса. Наче щось відводило нас одне від одного, аби на час нашої зустрічі ми стали тими, ким були.

Ми одночасно вилетіли з рідного гнізда в доросле життя. Канзас-Сіті став тою точкою, куди ми приїхали в пошуках кращої долі, але й там доля не звела нас одразу. Я встиг повоювати на іншому боці планети, Марта встигла зробити успішну кар’єру. А потім було Різдво і зустріч в рідному місті…

І здалося, що ми знайомі все життя. В нас були теми для розмов і для мовчання, прогулянки, спільні плани, мрії… Був будинок, який ми планували купити і в якому хотіли виховувати дітей. Був собака в притулку, якого ми мали забрати після весільної подорожі…

І був горбик на кладовищі. Пам’ятник з її фото у весільній сукні.

Я не вірив, що хтось інший зможе… Ні, не замінити її… Повторити цей дивний фокус із тим, аби зайняти важливе місце, стати частиною мого життя так само стрімко, як це зробила Марта. Але ось, поруч зі мною сидить дівчина, яку я знаю кілька днів, і яка раптом стала звичною частиною мого життя. І хто вона? Донька Альфреда Деспозіо.

Все ж доля іноді дуже жорстоко жартує…

— Ти на мене так дивно зараз дивишся, — заявила Емі, стривожено торкаючись пальцями мого лоба. — Ти часом не захворів? В тебе якісь такі очі, ніби в тебе температура…

— Та ні, — я прибрав її руку, відмітивши, що пальці в неї крижані. — Просто задумався, що треба і мені трохи змінити зовнішність. Ти щось про бороду казала?

— Ну, щетина в тебе вже помітна, її би облагородити, ніби так і задумано, — підхопила вона. — Слухай, там ще й барбершоп, ну, в оцій перукарні. Двері наліво лише… Може, нехай тобі зроблять щось пристойне? Вони, наскільки я знаю, ще й підфарбувати можуть…

— І звідки ти то знаєш?

Вона хитро примружилась і заявила.

— Батько вже кілька років фарбує бороду. При чому от прямо фарбує… Він лисіти почав, і борода така… клаптями, ну, ніби хто газонокосаркою пройшовся, і от він фарбує волосся на обличчі, щоб був контур і колір, і… Чого ти регочеш?!

Я не міг стриматись, уявивши, як садівник проходиться газонокосаркою по писку старого Дона. А потім він пензликом замальовує на щоках лисі плями, аби мати представницький вигляд.