Наречена з сюрпризом

14. Емі. Шлях у невідомість

Коли ми вже сіли до машини, я трохи заспокоїлась. Хоча моє тіло ще продовжувало тремтіти, як у лихоманці, і зуби цокотіли, та я  нарешті могла більш-менш логічно мислити. 

 — Ти їх убив? — запитала Ріка. — Але ж там було кілька машин, де решта?

 — Поїхали, — сказав він. — В різні боки.

 — Тоді нам треба йти пішки… І не по дорозі… Ми ж наштовхнемося на них у будь-якому випадку, — мене знову огорнув відчай. Опинившись у комфортних умовах, мені не хотілося знову плентатися пішки по пустелі, в компанії змій. 

 — Дозволь сьогодні мені трохи побути головним, — буркнув він, заводячи двигун. 

Цієї миті я побачила на задньому сидінні щось темне і прямокутне. Простягнула руку і взяла його.

 — Здається, це рація, — сказала, збираючись натиснути на кнопочку, яка, по ідеї, мала її увімкнути. 

 — Не чіпай! — Рік вихопив рацію в мене з рук. — Ти вже раз записку написала, тепер хочеш по рації повідомити їм, де ми знаходимось?

 — Ну, можна спробувати їх обманути, — протягнула я, на ходу придумуючи різні способи використання рації. — Наприклад, я б сказала, що ти втік, а я з тими людьми, що були в цій машині, тож ті, хто сидить в решті автівок, можуть згортати пошуки, і повертатися до Сан-Дієго, а їхні товариші зі мною приєднаються до них пізніше…

 — Ага, і вони скажуть тобі дати рацію комусь із тих двох, які типу тебе знайшли… Я навіть не знаю, як їх звуть, не зможу зіграти чиюсь роль та й не хочу ризикувати. Краще закинь цю штуку у кущі.

 — Ну добре, — я не дуже охоче відчинила вікно і викинула рацію.

Якийсь час ми їхали мовчки. Навколо була темна і безлюдна пустка. Лише дорожні знаки час від час з’являлися на узбіччі, і, висвітлені променями фар, нагадували тих самих привидів… Стоп, не думати про привидів!

Зрештою, наші справи не такі й погані. Ми знову маємо машину, і може, нам пощастить не зустрітися з рештою переслідувачів, може, коли ми побачимо їх, то  звернемо на узбіччя і тихенько почекаємо, поки вони від’їдуть подалі.. А може, тут буде якесь відгалуження дороги і ми з’єдемо туди і вирушимо іншим шляхом..

Але траса йшла рівно, немов  гігантська лінійка, що її кравець приклав до чорного полотна. Ніяких відгалужень від неї не було. 

Я вже почала клювати носом, потім стрепенулася, подумавши, що хтозна-які неприємності чекають за наступною милею. Не хочу, щоб вони мене застали розгубленою і сонною. Тому я почала говорити, що завгодно, аби не заснути. 

 — На що ти витратиш гроші, які ми отримаємо як викуп від мого батька? — повернулася я до Ріка. 

 — Ті гроші ще треба спершу заполучити, а вже тоді думати, як їх використати, — зауважив він. 

 — Ти таки зануда! Наче й помріяти не можна!

 — Та мрій, хіба я тобі не даю? — він усміхнувся куточком губ.

 — Я поїду до Італії і відкрию американський ресторан. Ні, ну а що? У Штатах є сотні італійських ресторанів, а навпаки?

 — І як же ти його назвеш? — запитав він. 

 — Треба подумати… Можна просто “У Емілії”... А можна…

 Раптом він перебив мене:

 — Здається, то вони! — сказав з досадою, збавляючи швидкість. 

Тепер і я бачила далеко на обрії слабкий відблиск автомобільних фар. 

 — А раптом це якась зовсім інша машина…

 — Хтозна, але якщо це ті, про кого я думаю, то цілком вірогідно, що й вони помітили світло наших фар, — зауважив Рік, і я закусила губу.

Мені зовсім не усміхалося отак прямо на всій швидкості в’їхати до рук людей мого батька…

 

 

 




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше