13. “Стріляти — так стріляти!”

Емі

  — Зараз, люба, ми вже майже доїхали до пологового, — сказав Рік, ніжно погладжуючи мене по плечі. 

  — Тоді чому ми стоїмо? Ай! Мені так боляче-е-е! — щосили заголосила я. 

 — Вибачте, полісмене, ви ж бачите, що сталася така несподівана ситуація, — промовив він вибачливим тоном. — Це наша перша дитина, ми обоє дуже хвилюємося, і я з переляку надягнув іншу куртку, а та, де лежало в кишені водійське посвідчення, залишилася вдома…

 — Ну, не хвилюйтесь так, мем. — Робінсон зазирнув до машини, буквально свердлячи мене уважним поглядом. Невже у нього є мої прикмети? Правда, на мені бейсболка, що приховує волосся, але раптом він має моє фото?

Я затулила обличчя руками,  вдаючи,. що плачу. Клята подушка мало не вивалилася з-під светра, і я зігнула коліна, повертаючи її на місце. 

— Здається, вона от-от народить, — вигукнув Рік, старанно граючи роль розгубленого молодого татуся. — Полісмене, ви вмієте приймати пологи?

 — Що? Я? — обличчя поліцейського сполотніло і він аж відсахнувся від машини.  — Невже все так погано?

 — А-А-А-А! — щодуху закричала я. 

 — Добре, добре, їдьте, — здався поліцейський. — Я тільки запишу ваш номер машини, і потім надішлю штраф за відсутність водійського посвідчення.

Він щось надряпав у своєму блокноті, а потім замахав Ріку рукою, мовляв, чого ти досі тут, проїзди скоріше! 

Краєм ока, поки ми проминали їхню автівку, я побачила, як Робінсон підійшов до свого напарника і заговорив до нього, збуджено жестикулюючи. Той дістав рацію і став щось говорити в неї. Вони промайнули перед моїми очима і зникли, бо Рік додав газу і наша машина летіла по трасі на максимальній швидкості. 

 — Як ти думаєш, вони нас розкусили? — запитала я, на всяк випадок залишивши подушечку під светром. Щоб раптом, якщо нас почнуть наздоганяти, випадково не спалитися. 

 — Чому ти так думаєш? — поцікавився Рік. 

 — Ну, коли ми проїздили повз їхнє авто, Робінсон щось розповідав своєму напарнику, а той узяв рацію і став дзвонити! Раптом викликав підмогу?

 — Емі, може в тебе манія переслідування? — насмішкувато запитав Рік. 

 — Ти так говориш, неначе ми виїхали на пікнік погуляти! — розгнівалася я.  — Наче нас уже кілька разів не збиралися вбити!

 — Але ж не вбили! — він знизав плечима.  — Може, і цього разу у страху очі великі? А насправді той поліцейським просто телефонував своїм колегам, щоб вони не затримували машину, яка мчить повз них на великій швидкості, бо в ній везуть породілю. Ти не думала про це?

  — Хм… не думала. Але за моїм досвідом — якщо якась халепа має трапитись, то вона обов’язково трапиться…

 — Не забивай собі голову, будемо вирішувати проблеми по мірі їх виникнення, — усміхнувся він. — До речі, в тебе швидка реакція. Так вдало придумала з тією подушкою! Бо я вже думав, що доведеться стріляти!

 — Стріляти? — я аж рота роззявила від здивування. — В полісменів? Ти серйозно?

 — Ну або сідати до в’язниці на невизначений термін, — сказав Рік. — Обирай, що тобі більше до вподоби! Хоча може тебе й не запроторять до в’язниці. Батечко забере тебе додому і благополучно видасть за свого помічника!

 — Не діждеться! — пирхнула я. — Ну добре, вмовив. Стріляти так стріляти!...

Рік

Я гнав, мов скажений, або мов нервовий татко, чий первісток от-от мав прийти в цей світ на пасажирському сидінні його авто. І хоч я намагався перед Емі вдавати, що нічого в тій розмові полісменів не було, та все ж з острахом звертав з траси до Шошони, аби звідти другорядними шляхами поїхати до Лас-Вегасу, де на нас чекав брат Джека і фальшиві документи.

Але чи то зорі так зійшлися, чи дійсно Робінсон передав номери машини патрулям попереду, та нас ніхто не спиняв аж до самого Перампу. Але в місті світити номерами, що є в патрульних “на олівці” мені не хотілося.

— Емі, хочеш погратися в грабіжника? — запитав я, звертаючи до стоянки біля якогось грумінг-салону прямо на в’їзді в місто.

Вона трохи придрімала від рівного ходу машини, але миттю прокинулась на моє запитання і швидко протерла очі.

— Кого грабуємо? — вона була сповнена ентузіазму, ніби я запропонував їй перекусити в найближчому кафе.

Я не втримався, розреготався на повний голос, знову дивуючись цій дівчині. Здавалося, що вона сприймає цю нашу подорож, як якусь цікаву пригоду, і просто насолоджується всім, що підкидає нам цей шлях. А ще здавалося, що вона цілком і повністю мені довіряє, і саме тому не ставить жодного питання, крім одного — кого саме ми маємо пограбувати. Чорт забирай, вона була би просто чудовим спецпризначенцем! Жодного заперечення.

— Не “кого”, а “що”, Емі, — я з задоволенням відкинувся на спинку сидіння, відчуваючи, що хребет аж тріщить від утоми. — Нам терміново треба знайти стоянку авто, або звалище, і вкрасти номер якогось авто типу нашого мінівена. В ідеалі, звісно, зняти з Доджа, але то я прямо щось таке загадав…

— Тільки не штрафмайданчик? — Емі щось швидко гортала в телефоніі.

— Тільки не штрафмайданчик, так, — вона таки була дуже розумною. — Тут є щось таке?

— Звісно! — вона переможно посміхнулася, повертаючи до мене екран телефону. “Продаж вживаних авто у Кріса Воллеса” — і уточнюючий припис на сайті, що автомагазин зачинений на наступний тиждень. А внизу — рекламне фото новинки, і — о, диво! — це був мінівен Додж Караван, такого ж брудно-сірого кольору, як і наш.

— Якщо він і досі у відсутнього в місті Кріса Воллеса на майданчику, то станцюю посеред Лас-Вегаса! — я відчував, як мене переповнює відчуття нереальності того, що відбувається.

Так завжди бувало, коли в перспективі з’являлося щось нове і дивовижне, щось хороше, чого в моєму житті траплялося з кожним роком все менше і менше. Чомусь з роками сприймати провали в планах ставало просто і звично, як і приймати ці провали, а потім шукати шляхи виправлення. А от всі щасливі збіги почали здаватися надто неправильними, нереалістичними і просто “кіношними”. Але зараз не хотілося шукати якісь підводні камені. Хотілося поїхати на Чарлзтон Парк Авеню і перевірити наявність мінівена на майданчику “Продажу вживаних авто у Кріса Воллеса”.