13. Рік. "Не кидай мене..."

— Тихо, не кричи, — прошипів я, затискаючи їй рота долонею. — Звук розносить далеко. Ми чуємо їх, а, отже, і вони чують нас.

Я не міг винити її в тому, що вона злякалася. Я би теж злякався. За інших обставин і колись давно. Легко бути сміливим, коли вмієш протистояти небезпеці, але Емі не вміла. Тому злякалася і розплакалась. Я, повторюся, не міг її винити.

Але й часу втішати теж не мав. Змія була мертва, а от наші переслідувачі — цілком живими і небезпечними. І могли нас почути, якщо вже не почули. Нічним холодним повітрям звуки розносяться далеко… Я почув, як загуділи мотори коло пікапу, як вантажились в авто люди, що були поруч. Вони почули її зойк? Чи просто вирішили рухатися далі?

Ми не могли ризикувати, сподіваючись на другий варіант. Тому я, не прибираючи руку з її рота, прошепотів просто у вухо.

— Зараз ми валимо перпендикулярно дорозі до будь якого пагорба. Мовчки і швидко, без світла. Ясно?

Я відчув, як вона кивнула, і прибрав руку. Після цього стиснув ї зап’ясток і швидко потягнув за собою в темряву, сторожко вслухаючись в  звуки за нашими спинами.

Нам пощастило — ми буквально вперлися в піщаний схил пагорба, всіяного якимись валунами. Я навпомацки знайшов невелике заглиблення, куди запхав Емі.

— Чекай на мене тут, добре? Що б не сталося — просто лишайся на місці і мовчи, зрозуміла? — нагрібаючи на неї пісок, шепотів я.

— Не кидай мене, — гарячково прошепотіла вона, чіпляючись за мої руки тремтячими пальцями.

— Я повернуся, — впевнено відповів я. — Лише перевірю, хто це, і куди вони поїдуть, добре?

— Я з тобою! — вона спробувала підвестися, але я м’яко штовхнув її назад в цей ненадійний сховок і прикрив рюкзаком, на який теж нагріб піску.

— Тобі не треба бачити того, що може бути. — я не хотів її лякати, але мусив, аби вона не рипнулась за мною. — Я повернуся, обіцяю. Але ти мусиш зробити так, як треба, добре? Просто чекай тут, щоб я не шукав тебе по всій Долині Смерті, домовились?

— Добре. — судячи з її голосу, вона явно була не в захваті від того, що я лишаю її, але я не збрехав — їй точно не варто було бачити деяких речей.

Я лишив їй воду і швидко, короткими перебіжками, посунув назад до дороги. Авто були ще далеченько, але я бачив, як одне з них плавно скидало швидкість. коли два інших поступово набирали хід. Інстинкти говорили, що вони розділяться.

Я ледь тримав себе в руках. Те темне, що стало частиною мене, і яке я поховав, щойно повернувся додому, знову заполонило мене. Я міцніше стиснув руків’я ножа і втиснувся в холодний пісок пустелі, зливаючись із ним. Дві машини пронеслись далі, а одна, мигнувши фарами, повільно зупинилася на узбіччі.

З неї вийшло двоє. Добре. Я вслухався в їхню розмову, що вільно розносилась пустелею. На мій жаль, вони говорили іспанською, якої я не знав, тому нічого корисного я з тої розмови не виніс і орієнтувався лише на їхні дії. А вони були красномовними.

Ці двоє полювали. Пістолети в руках, сторожкі кроки, ліхтарики. Світло могло мене виказати, та вони дивились в інший бік. Я лише сильніше втиснувся в пісок, чекаючи, доки вони розійдуться. Вони мал розійтися, я знав це. Бо ці двоє полювали на нас.

Але я полював на них…

Один пішов через дорогу, кинувши щось мелодійне своєму напарнику. З майже пташиної трелі я розібрав лише “дос мінутос”. Треба пришвидшитися. Другий зник за стіною світла від фар, а перший повільно сунув в бік пагорба, де я сховав Емі. Кілька разів промінь світла торкнувся валуна, та дівчина трималась добре — жодного руху я не помітив.

Я пропустив першого трохи вперед і повільно підвівся з землі. ВІд дороги мене ховало світло фар, і я спокійно підійшов ближче, нечутно ступаючи піском. Ніж в руці, напруга у всьому тілі. Перший не зрозумів, що він тут не один, коли осідав на пісок з перерізаним горлом. Без жодного звуку, так, як мене навчили.

Я не відчув нічого. Мовчки витягнув пістолет з мертвих пальців, нашвидку перевірив кишені — ключа від авто не було. Зате був запасний магазин, що перекочував до мене.

Лишився ще один. Я не чаївся, коли йшов до авто. Світлова завіса надійно ховала мене. Біля авто спинився, вслухаючись в тишу ночі. Десь далеко ревіли мотори, і цей звук віддалявся. Слід було поспішати, тому я нетерпляче напис клаксон, викликаючи другого.

Він не забарився, вийшов просто на мене. Молодий, трохи старше Емі. Ех, хлопче, дарма ти лишився тут. Я не вагався, коли вистрілив. Звук пострілу не донісся би до тих, хто їхав далі дорогою.

Лише коли хлопчина впав на землю, я подумав, що постріл міг налякати Емі. Вона знала, що в мене не було зброї. Я поспішив до пагорба, неголосно повторюючи її ім’я:

— Емі, це я, Рік. Все добре, не бійся! Це я, ми в безпеці!

Вона беззвучно і страшно плакала, затискаючи долоньками рота. Її великі очі були розширені від жаху, та коли я витягнув її з-під валуна, вона кинулася мені в обійми, пошепки дякуючи мені, богу, духам пустелі за наш порятунок, змішуючи англійську та іспанську.

— Ну, все, все, тихо… Все добре… Ходімо, в нас є авто, ходімо…

Вона не ставила питань, за що я теж був їй вдячний. Тримала мене за руку, коли я вів її до машини. її пальці були крижаними, а обличчя — блідим. Та вона, хвала небесам, не ставила питань. І не заперечувала, коли я посадив її поруч і застібнув пасок безпеки. Лише з вдячністю стиснула мою руку і похапцем витерла сльози з обличчя...