12. Емі. "Я віддав тобі борг...."

Рік  різко смикнув мене за руку і потягнув у кювет. З несподіванки я перечепилась і мало не впала. 

 — Обережніше, — зашипіла на нього. — Якщо я зламаю ногу, тобі доведеться нести мене на руках!

 — Немає мені що робити! — огризнувся він так само пошепки. — Ти розумієш, що видала нас? Своєю дурною запискою!

 Я похнюпилась. Розуміла, що скоїла дурницю, але ж цього вже не зміниш…

 — Як ти думаєш, у нас є хоча б якийсь шанс утекти? — запитала я. 

 — Якщо ми не будемо йти по трасі, то. можливо, зможемо  відірватися від них, — відповів він.

 — Але це пустеля, тут немає де заховатися! І у нас немає їжі і лише одна пляшка води на двох!

 — Що ж, — він примружив очі. — У тебе є чудовий вихід — вийти на дорогу до тих людей, і вони відвезуть тебе до татка, де ти будеш жити у звичних тобі тепличних умовах!

 — Не хочу, — вперто сказала я. — Краще здохну тут від голоду, ніж повернуся в Сан-Дієго!

 — Подумай гарненько, — сказав він. — Бо не виключено, що все те, що ми з тобою переживали досі, буде здаватися тобі приємною прогулянкою!

 — От тільки не треба мене лякати! — я дуже розізлилася. — Розумію, що тобі хочеться здихатися мене! Що я для тебе — валіза без ручки! Але то можуть бути й зовсім не люди мого батька. Тобі це приходило в твою тупу голову?

 — А хто ж це може бути? — буркнув він. — Хто ще б говорив тут іспанською?

 — Може, це кілери, яких прислала Клаудія! 

Він якусь мить замислено дивився на мене, а потім сказав:

 — Що ти пропонуєш?

 — Те, що ми й збиралися робити, — я знизала плечима. — Йти далі і шукати якесь поселення корінних американців. Домовитися, щоб нас відвезли у безпечне місце. Я можу віддати їм щось із  моїх коштовностей, якщо вони й продаватимуть ці речі, то ми вже будемо далеко. А в тебе є якась більш слушна думка?

Ми сиділи в кущах серед ночі, було холодно і темно. Лише небо сяяло яскравими зірками, я таких ніколи не бачила у місті. Та над гірськими піками удалині піднімався жовтий повний місяць. 

Рік мовчав. Потім сказав:

 — Я дивуюся, як у тебе завжди все легко й просто…

Мені захотілося тріснути його чимось важким. Коли він мене викрадав. то для нього це теж було легко й просто. А він, телепень, навіть  не продумав тоді своїх подальших дій. Викрав, а далі будь що буде! Не хоче нести відповідальності за свої вчинки і все, що за ними  послідувало. Схоже, всі чоловіки саме такі. Щось утнуть, а потім умивать руки, і залишають жінок усе те розгрібати…

 — Ну що ж, — я піднялася на ноги. — Схоже, тут наші дороги розходяться. Тобі точно буде легше викрутитися самому. Я також не пропаду, можеш не хвилюватися! Адью!

Зробила пару кроків навмання, аби відійти подалі від дороги. Раптом почула поруч якийсь дивний звук, ніби в темряві дитина бавилася брязкальцем. А потім все стало відбуватися як при прискореній зйомці в кіно — я лише відчула, що кудись лечу і приземляюся руками й колінами в чагарники.

 — Якого біса! — хотілося вигукнути, та від удару об землю мені забило памороки. 

Зрозуміла, що то Рік мене відштовхнув. Сяк-так підвелася на ноги і рушила до нього. Він сидів навпочіпки і щось роздивлявся на землі. Я теж присіла і в блідому світлі місяця побачила велику змію, яка судомно звивалася, пришпилена до землі ножем.

 — Я… е-е-е… дякую! — тільки й змогла вимовити.

 — Що ж, я віддав тобі борг, — буркнув він. — Ти досі гориш бажанням іти далі сама?

 Раптом, чи то від образи на нього, чи від пережитого шоку, мої очі наповнилися сльозами.

 — Я не збиралася йти сама, — схлипнула я. — Це ти хотів відправити мене до батька! Бо я тобі не потрібна!...