11. Рік. Записка з вибаченнями

— Ріку! — крик Емі пролунав настільки несподівано, що я гепнувся потилицею об капот пікапа.

— Твою ж в бога душу мать! — не втримався я пожбурив ключа на дорогу. — Тут я! Чого так кричати?

— Я подумала, що ти втік і покинув мене тут саму! — вона зістрибнула з підніжки і щільніше закуталась в куртку, здригаючись від нічної прохолоди. — Заснула і… А тебе нема, от…

Я помітив, з яким острахом вона озиралась навкруги в тонкому промені світла мого налобного ліхтарика. Схоже, я не помилився: сеньорита таки боялася привидів, що, за легендою, зачаїлися в Долині Смерті. Та підколювати її на цю тему не хотілося. Тому я лише зітхнув і розвів руками, ніби показуючи, що ось він, я, нікуди не подівся.

— Що сталося? — Емі нервово обійняла себе руками, чи то від холоду рятуючись, чи то від страху.

— Якщо коротко, то далі доведеться пішки. Пікап не заводиться, наш “мерк’юрі” прослідував услід за своїм тезкою в кращий світ. — її очі розширилися, і я поспішив пояснити. — Насос полетів. Паливний. — її очі були сповнені нерозуміння, тому довелося пояснювати. — Я не можу замінити паливний насос. В мене просто немає потрібних деталей, а навіть якби й були, то посеред пустелі в темряві я не розберу пів мотора, аби полагодити насос.

— Тобто взагалі ніяк? — Емі дивилася на мене з таким розпачем, що мені стало її шкода, особливо з урахуванням того, що їй доведеться подолати чималий шлях пішки.

— Насос не тягне пальне, а, отже, немає на чому працювати самому мотору, розумієш? — вона кивнула, нарешті усвідомивши, що сталося. — Не хвилюйся, ми підемо не дуже швидко. Головне — дістатися хоч якого населеного пункту. Тут чимало корінних американців, вони люди іншого складу і допоможуть подорожнім, не ставлячи зайвих питань. Ми впораємось, ось побачиш.

— Доведеться кинути пікап, так? — перепитала вона з щирим жалем в голосі, і я ледь стримав усмішку.

— Нажаль, так. З ним все буде добре, хтось побачить і дотягне до найближчого містечка… І, скоріше за все, він врешті потрапить до законного власника, тут не так далеко до Оушенсайду. — я згадав, що Емі хвилювалася за долю власника “мерк’юрі”. — Ну, а ми просто прогуляємось. Тільки речі зберу зараз, добре?

Емі мовчки кивнула, певно, переварюючи почуте. Потім зашарілася і попросила ліхтарик і щоби я не підглядав. Я лише закотив очі, але слухняно зайшов за авто, крикнувши їй наостанок, аби далеко не заходила. Про те, що в обабіч дороги можуть бути змії я вже не став говорити.

Емі не було хвилини дві. За цей час я якраз встиг завантажити в наплічник наше небагате майно. З жалем оглянув пікап, з думкою про те, що по хорошому його би варто було спалити до бісової матері. Часу на те, аби стерти відбитки, в нас не було. Вогонь надійно приховав би наші сліди, адже для повного щастя нам не вистачало хвоста із копів. Але що вже поробиш, навряд чи моя випадкова напарниця схвалить знищення авто.

— Я готова! — не дивлячись мені в очі повідомила Емі, щойно я закінчив зі зборами.

— Не бажаєш відновити водний баланс? — я простягнув їй пляшку з водою.

— Чесно кажучи, я би не відмовилася поїсти, — зітхнула вона, забираючи воду. — Є шанси перекусити хоч щось?

— Далі по трасі має бути заправка, там щось візьмемо пожувати. Готівки не так вже й багато, але на пару бургерів нашкребемо.

— Ми можемо здати щось з моїх прикрас в ломбард, — нагадала вона, крокуючи поряд темним шосе.

— Не варіант. В твого татка купа знайомих в таких місцях, а коштовності, сама казала, фамільні. Ми й до дверей не дійдемо, як нами підлогу витиратимуть. Ну, принаймні, мною.

— Не подумала, — спохмурніла вона. — То що робити?

Я з величезним зусиллям волі стримав регіт. Мене дивувало в ній оце контрастне поєднання якоїсь наївності і продуманності. Невже дівчина, яка додумалась зачистити наші сліди, не здогадається, як ми розживемося готівкою? Та я вирішив цю тему не розвивати, а поберегти дихання. Звісно, для мене не вперше кудись йти з вагою за плечима. Але дівчина навряд чи здатна на такі подвиги.

Деякий час ми йшли мовчки. Доводилося підлаштовуватися під її крок, вдвічі коротший за мій, та, в цілому, було доволі непогано. Емі тримала темп, не нила мені під лікоть, не скаржилась. Ми йшли в комфортній тиші, оточені темрявою, яку розганяло лише світло мого ліхтарика.

Але довго вона не змогла мовчати. Певно, через острах, Емі почала говорити. Більшу частину її монолога я пропустив повз вуха, охоплений якоюсь незрозумілою тривогою, аж раптом слух вхопив дещо, від чого я аж спіткнувся.

— Вибач, повтори, що ти сказала? — ледь втримавши рівновагу, перепитав я. — Бо мені здалося, що ти сказала, ніби лишила записку на приборній панелі пікапа?

Я не хотів на неї кричати. Бачить Бог, я хотів говорити спокійно, але роздратування виявилося сильніше, тож мої останні слова породили відлуння між схилами, оповитими темрявою.

— Так… З вибаченнями…

— Твою флотилію! — загорлав я. — Дівчино! П’яного восьминога тобі за пазуху! Якого дідькового дядька?!

— Не треба було? — голос Емі був таким жалібним і ледь чутним, що це ледь не довело мене до сказу.

Та я зумів заспокоїтись. Хоча непереборне бажання стиснути її шию якомога міцніше все ж на мить стало панівним. Та я зумів, я видихнув і приборкав його. І майже лагідно відповів:

— Ні, сонечко, це була вселенська тупість, через яку ми зараз розвертаємось на сто вісімдесят градусів і пензлюємо до пікапа по оту папірчину. І весь шлях молимося, аби ми встигли повернутися до того, як хтось знайде покинутий пікап, що вже в розшуку, на торпеді якого лежить записочка, написана вашою лапкою!

Схоже, вона почала усвідомлювати, яку дурню вона зробила. Бо знітилась, опустила голову і без зайвих слів повернула назад.

Ми пройшли всього кілька миль, зовсім трохи. Була пізня година, і мало хто в такий час їздив цим відрізком шосе. Але я відчував, що ми спізнилися. Щось мало статися. Передчуття чогось поганого витало в повітрі, і я відчував його, як звір відчуває погоню.