10. Все за планом

Рік

Коли вдалині блимнуло світло фар, я відправив Емі подалі. Звісно, я не зможу приховати від неї все, та чим менше вона побачить — тим спокійніше спатиме вночі. Мені довелося довго працювати з психологом, аби просто спати після всього, що я побачив…

Коктейлі були готові. Звісно, якби в мене був ацетон і пінопласт, то й ефективність цього простого, як двері, винаходу була би вищою, але чого не було — того не було. Лишалося сподіватись на власну влучність і вкидати пляшку в салон, а значить — переслідувачів варто було виманити.

Я перевірив запальничку і під прикриттям нашого авто завмер, вичікуючи. Збоку мало скидатися, наче я намагаюсь витягнути з салону не надто велике тіло, яке зображала чималенька сумка, яка знайшлася в багажнику.

Все сталося, як я й планував: ледве світло фар торкнулось авто, я заходився бадьоро зображати спроби витягти когось з авто. “Стояти! Руки вгору!” — закричали мені, відчинивши двері. Я миттєво підпалив гніт на першій пляшці і пожбурив наосліп. Мені потрібен був легкий хаос, аби підібратися до них ближче.

Пляшка вліпилася просто в розжарений високими оборотами капот. Вибух — і стовп полум’я освітив все навколо. Хтось з них скрикнув, той, що вийшов з задніх дверей сахнувся назад в салон. Троє? Четверо?

Я стрибнув під авто, перекотився і на напівзігнутих сковзнув вперед. В когось здали нерви — перші постріли пролунали хаотично. Схоже, той хтось просто стріляв туди, де я мав би бути.

Та мене вже там не було…

Другий гніт спалахнув, здавалося, ще швидше. Я навісив палаючу пляшку лівою просто в відчинені дверцята — і почувся крик. В палахкотінні вогню я побачив, я зайнялася куртка на тому, хто ще лишався там.

Трое. Постріл в відчинені дверцята — не хотілось, аби поруч хтось горів живцем, навіть ворог. Смерть має бути милосердною навіть для них. Потім — нападник з мого боку палаючого авто. Третій вирішив влаштувати дуель, ховаючись за стіною вогню, та раптом…

Схоже, вогонь з капоту дістався таки, куди треба. Я ледве встиг відстрибнути за рятівний борт нашого авто, як вибух ледь не роздер навпіл машину, охоплену полум’ям.

На мить заклало вуха, а потім я почув жалісний стогін третього. Злегка оглушений, я невпевнено підвівся на ноги і знайшов його поглядом. Ледь живого — чомусь іще живого.

То вдже не було вбивство, то було милосердя. Здавалося, на обгорілому обличчі за мить до пострілу з’явилася спокійна посмішка…

Я намагався не думати про це, шукаючи ліхтарик, який кудись закотився під час моїх хаотичних переміщень. Вогонь добре освітлював усе навколо, та там, де була Емі, панувала темрява. Я дістав таки ліхтарик, який закотився під колесо машини, і все ще хитаючись, пішов шукати дівчину.

Вона сиділа під скелею, закривши обличчя руками. Я мало не пройшов повз — так мало місця вона займала. Коли я підійшов ближче, то почув, як вона щось гарячково щось шепоче іспанською, і не втримав посмішку — такою милою вона мені здалася в той момент. Хотілося обійняти, притулити до себе і тримати так, доки барви не повернуться на її бліде обличчя, а потім відвести до заправки і таки нагодувати гарячим бургерами і картоплею з сирним соусом. Чомусь я був певен, що вона обожнює сирний соус…

Я різко струснув головою, відчуваючи, що потроху їду дахом. Навіть дуже сильно, адже ця дівчина мені ніхто, і взагалі — випадкова напарниця, яку я знаю менше, ніж добу. Що це? Якийсь зворотній стокгольммський синдром?

Коли я підняв її на ноги, то побачив в очах щиру радість від того. що це я, а не хтось із пересліду 

— Рік-к-ку, це ти? — її голос аж тремтів.  — Ти живий?

 — Ну звісно, живий, — мені було дуже важко не засміятися, але я тримався. Хто знає, як вона відреагувала би на таке, тим більше, що її аж хитало, і ноги не стояли рівно.

На мить мені здалося, що щось не так, надто слабкою і блідою вона виглядала

 — Що трапилось? — запитав я. — Ти поранена?

 — Ні, просто ноги затерпли, — схоже, що їй було ніяково за цей момент слабкості. Вона швидко перевела тему. — А де ті люди? 

 — Їх немає, — відповів я, не вдаваючись в подробиці. — Ну що, раз тобі вже краще, ходімо, допоможеш мені скинути в урвище нашу машину…

Емі

Коли наша машина опинилася на дні урвища, я спитала у Ріка:

 — Як ти думаєш, вони повірять, що ми там? І не шукатимуть нас більше?

 — Не думаю, що вони прямо от так полізуть в урвище, — сказав він. — Хіба що твій батько найме альпіністів. Але поки це станеться, ми будемо вже далеко.

Мене охопило якесь дивне відчуття — полегшення і одночасно повної апатії, ніби хтось натискнув на вимикач у моїй голові і там вимкнулися всі до єдиної емоції. 

 — Зараз оце я лягла б і заснула, — пробурмотіла я. 

 — Це просто шок відпускає, — Рік кивнув. — Цілком нормальне явище. Ходімо звідси, знайдемо місце, де можна пересидіти до ранку. Краще відійти подалі від машин, бо не виключено, що сюди вже їдуть люди твого батька…

Ми йшли кудись, я не бачила куди, бо навколо була суцільна темрява, лише ліхтарик Ріка освітлював невеличке коло під самими нашими ногами. Час від часу спотикалася об камені, одного разу Рік мене ледве встиг підхопити, бо інакше я б точно закрила носом. 

А потім чи то мої очі вже призвичаїлися до темряви, чи то ми вийшли з-поміж гірських хребтів і знову були в пустелі, я побачила, як перед нами виріс якийсь пагорб, з чагарниками біля підніжжя. Небо наче почало трохи світлішати, але стало страшенно холодно. 

Рік повів мене в обхід цього пагорба, і я побачила затишну місцину, де, видно, недавно зупинялися якісь подорожні. Тут навіть залишилося місце для багаття і трохи хмизу, зваленого в купу.

— Нам можна розвести вогонь? — у мене вже зуб на зуб не потрапляв від холоду. 

— Можна, — Рік взяв хмиз і уміло виклав його на попелищі, а потім клацнув запальничкою. — Ми відійшли досить далеко від траси, не думаю, що тут нас хтось помітить…