Мобільний прокреслив у повітрі високу дугу, пролунав тихий плескіт, і води озера Ельсинор поглинули його.
— Ну що ж, тепер хай таточко шукає нас у Лос-Анджелесі, — сказала я. — Бо. чесно кажучи, туди б я й дременула, якби не ця твоя божевільна ідея з Долиною Смерті.
— Завжди треба прораховувати найбільш передбачувані варіанти дій, — повчально відповів Рік. — І уникати їх.
— Амінь, алілуя, як казала моя нянька. — пирхнула я. — Досить уже милуватися пейзажем, поїхали на північ…
***
— Знаєш, чого б я зараз найбільш хотіла? — я потягнулася, зручніше вміщуючись на сидінні нашого вірного “коника”.
— Повернутися додому? — припустив Рік.
— Хіба що для того, аби побачити, як біситься Марко, мрія якого стати зятем дона мафії луснула, як мильна бульбашка.Я б йому ще й фак показала! Але насправді я найбільше б хотіла прийняти душ і перевдягнутися. Речі цього кебаба… вони воняють…
— Давай доїдемо до Вікторвіла, купимо новий одяг, знімемо номер в мотелі і ти приймеш душ. Але ночувати ми там не будемо.
— А чому б і не переночувати? — з надією запитала я.
— Тому що твій батько зовсім не дурень, він може відправити кілька груп людей різними дорогами. Нам треба відірватися від них. Думаю, вони доїдуть до Барстоу, а далі немає великих міст, лише окремі ранчо та поселення індіанців. Тож, не зустрівши нас на шляху до цього міста, вони повернуться назад.
— Добре, — пробурчала я. А слідом забурчав і мій живіт. — Ще поїмо в мотелі і купимо продуктів з собою…
Рік не заперечував. Лише витискав із нашого бідного пікапа все, на що той був здатний. У Вікторвілі ми заїхали в магазин одягу. Продавці дивилися на нас із підозрою. Ще б пак, ми виглядали, м’яко кажучи, дивно. Але гроші зробили свою справу — і скоро я взула кросівки свого розміру, одягнула нормальні джинси, футболку, накинула спортивну куртку, сховала волосся під бейсболку. А ще вибрала сонцезахисні окуляри, які затуляли пів-обличчя.
— У нас обмежений бюджет, — сказав Рік, коли я вийшла з Кабінки у повній екіпіровці і покрутилася перед ним.
— Хм, це ж не якись бутік, все досить бюджетне, — я знизала плечима. — Не будь скнарою!
— Просто нам треба щось їсти, і машину заправляти не завадить…
— Ти прямо містер Зануда, — сказала я. — Якщо грошей не вистачатиме, здамо в ломбард мої коштовності. Це фамільні прикраси, не хотілося б віддавати їх за безцінь… Ну, нічого не поробиш. Заспокойся і перевдягнись!
Він похмуро глипнув на мене, але нічого не сказав і теж вибрав собі новий одяг. Коли розплатився на касі, то виявилося, що грошей у нас лишилося хоч і мало, але на продукти і бензин повинно було б вистачити.
— В мотелі зупинятися не будемо, — сказав Рік. — У нас немає часу. Запасаємося продуктами і водою, заправляємо машину і їдемо до Барстоу.
— А там хоч заночуємо?
— Побачимо, — хмикнув він…
***
Але Барстоу ми проминули, не зупиняючись. Тут уже починалася величезна пустеля Мохаве. Відділена від океану чотирма гірськими хребтами, вона була найсухішим місцем у всіх Сполучених Штатах і найспекотнішим у світі.
Добре, що зараз був листопад, і температура повітря трималася близько шістдесяти восьми градусів за Фаренгейтом ( двадцяти за Цельсієм). Правда, з настанням вечора похолоднішало, мабуть, удвічі, і я накинула куртку.
Темрява в цих краях наставала якось несподівано, без сутінків. Тільки що я дивилася у вікно на похмурі сіро-жовті пагорби, і от уже вони стали неясними обрисами. Час від часу збоку пролітали вогники якогось мотелю чи заправки, але чим далі ми занурювалися в простори пустелі, тим менше було тих вогників, і от уже ми їхали півгодини, не зустрівши жодного іншого авто. Може, це й на краще — подумала я. Навіть якщо батько відправляв своїх людей у цей бік, вони давно розвернулися й поїхали назад…
Здавалося, я задрімала, бо коли розплющила очі, не почула шуму двигуна. Ріка не було в кабіні, і мене огорнула паніка.Чомусь спросоння я подумала, що він втік і покинув мене саму у цій безкрайній пустелі…
#26 в Жіночий роман
#102 в Любовні романи
#55 в Сучасний любовний роман
різниця у віці, мафія, владний герой та героїня з характером
Відредаговано: 17.12.2024