9. Пастка в нічних горах

Рік

Мені хотілося вити на місяць, що ховався десь в тіні Землі, але все ще був тут. Я відчував його в темному небі. Я й не уявляв, що інстинкти, які я тримав під контролем довгі роки, так легко візьмуть кермо і вестимуть моє тіло. Напевно, то все стрес. Колись давно мій шеф сказав, що виживають лише ті, хто вміють довіряти своїм інстинктам і стріляти першим, коли вони того вимагають.

Зараз інстинкти вимагали скинути хвіст. Негайно, доки Місяць не опуститься за горизонт. Використовувати GPS я не міг — якщо в другому авто вижив хоч хтось, то про нас вже відомо. Нас вели, і час грав за них. Ці хвилини були вирішальними.

Я по пам’яті і по відчуттям вів авто в бік ущелин. Будь яка годилася для мого плану. Шоссе петляло між пагорбів, а я, довірившись інстинкту, мчав вперед, орієнтуючись навмання.

Емі сиділа поруч, заглибившись у свої думки. Так, вона знала, хто її батько, але, трясця, він був їй в першу чергу батьком, а вже потім — холоднокровним вбивцею і злочинцем. Вона не обирала, від кого народитися, вона невинна. Як і Марта.

Чомусь згадка про мою загиблу дружину більше не різала ножем. Вона просто була, як шрам від рани. Просто шрам, який символізував вже пережитий біль. Який залишився в минулому. Просто шрам…

Емі могла впасти в той стан, що був у мене перший рік після загибелі Марти. Апатія. Її слід було негайно витягувати, бо я не мав сил тягати за собою безвільну ляльку. А решта ночі обіцяла бути пекельною.

— Обшукай бардачок, Емі, — попросив я максимально спокійним голосом. — Там мають бути набої, або ще щось корисне. Добре? Ми не можемо втрачати час, тому пошукай, добре?

Вона струснулася, ніби від важкого сну, подивилася на мене сумними очима, в яких були стримані сльози. Кивнула, якось відсторонено відкриваючи бардачок. І оживилася, побачивши щось.

— Рік, в нас є гроші, — радісно повідомила вона, витягаючи дві пачки готівки. — Дивись, тут… Тут майже десять тисяч! Це ж добре, так?

— Звісно, тобі не доведеться розставатися з прикрасами! — підбадьорив я її. — І ми зможемо купити перекусити, коли… Коли дістанемось до цивілізації. А набої є?

Емі витягла два магазини до мого пістолету, що змусило мене посміхнутися. План обростав деталями. Тепер найголовніше, що було потрібно — заманити переслідувачів у пастку. Я поглянув на датчик рівня палива і рішуче звернув вліво, до заглиблення Долини Смерті.

— О! Тут є мінералка! — радісно скинулася Емі, що встигла залізти на заднє сидіння, і простягла мені відкриту пляшку води. Скляну пляшку.

— Емі, ти геній! — щиро зрадів я. — Ти знайшла те, чого мені не вистачало!

Вона здивовано поглянула на мене, але я не пояснював нічого — інстинкти вели мене вірним шляхом. Довелося скинути швидкість і ледь плентатись вперед, аби не впасти в якусь ущелину.

Темне провалля попереду показало мені, що інстинкти не помилилися. Я спинився, вийшов з авто, вдивляючись в темряву перед капотом. Поруч налякано дихала Емі, що світила вниз ліхтариком, а світло не досягало дна.

— Годиться! — вирішив я і пішов в салон, аби ввімкнути GPS. — Будемо готувати пастку, Емі. Ти щось чула про коктейль Молотова? — судячи з її погляду, вона нічого про це не знала.

Я лель не розсміявся, підбираючи порожні пляшки. От тобі і донька мафіозі. Цікаво, хоч стріляти вона вміє? Чи так і жила принцесою в своєму палаці?

Схоже, я матиму шанс про це дізнатися, якщо ми переживемо цю ніч.

Згадалися слова шефа. “Не тікай від бійки, Корсар. Але приймай виклик на своїх умовах”. Що ж, я збирався нав’язувати свої правила навченим і готовим до сутички мафіозі, що точно злилися на мене. Перші два раунди мені довелося імпровізувати, але тепер… Тепер я гратиму так, як хочу сам.

Емі

  — Що ти робитимеш із цими пляшками? — запитала я. Якийсь коктейль… Він що, трохи ку-ку? — Зараз на  сигнал джіпіес вони з’являться   швиденько, як мухи на запах м’яса…

  — Влаштуємо для цих мух пастку, — відповів Рік, наповнюючи пляшки бензином. 

Тільки тепер я зрозуміла, що він планує зробити…

Я озирнулася навколо. Тут панувала суцільна темрява, лише світло фар падало невеликим півколом на кам’янистий грунт під ногами. Але одне усвідомлення того, що за декілька футів від нас знаходиться глибоченне урвище змусило мене здригнутися. 

Раптом десь  вдалині на темному обрії я помітила легкий відблиск світла. Воно мигнуло і зникло, я подумала, що мені здалося. Та за мить світло з’явилося знову і було трішки яскравішим. 

 — Ріку, — в мене одразу пересохло в горлі від хвилювання. — Здається, вони їдуть…

 — Чудово, — сказав він.  — Чекаю не дочекаюся…

 — А мені що робити? — я обхопила себе руками. Чомусь згадала про його наречену. Марта, так, здається, її звали? Як це, коли ще годину тому ти  — найщасливіша людина на світі, а ось уже — безживний труп?

 — Відійди туди, — він махнув рукою в бік скелі, що підіймалась з другого боку від урвища. — Тільки стій там спокійно, нікуди не відходь, добре? Ну як тоді, в пустелі… Просто чекай мене..

Його голос звучав спокійно і навіть весело, а от у мене зуб на зуб не потрапляв. У цих горах було добіса холодно, а куртка в мене тоненька. Але ще більше мене морозило від страху. Раптом Рік загине, що тоді мені робити? Куди йти? Дивно, що я відчувала таку прив’язаність до свого викрадача. Може це “стокгольмський синдром”?

Та мені особливо не було коли розмірковувати над тим, чому мені так страшно за Ріка. Світло фар усе наближалося, і я швидко пішла до скелі, притулилася спиною до її холодної вогкої поверхні і завмерла, напружено вдивляючись у темряву. Видно було небагато, лише світло від нашої машини, та фари другої автівки, яка все наближалася. Я чула звук мотору, який все наростав, а погтім раптом стих. Світло фар теж спинилося на місці.

Почулися вигуки: “Стояти! Руки вгору!” Потім якийсь стукіт, і всередині їхньої машини спалахнуло полум’я. Почулися постріли. Я затулила очі руками, бо мені було дуже страшно. Я боялася за Ріка.