9. Рік. Маршрут - Долина Смерті

Незважаючи на поважний вік, пікап добре тримав швидкість і майже не чхав мотором. Очевидно, законний власник, ким би він не був, дбав про свого залізного коня, бо цей “мерк’юрі” п’ятдесят шостого слухався керма так, наче щойно зійшов з конвеєра. Це був той класичний олдскульний пікап, який лишався цілим і практично неушкодженим в аваріях, де решта авто перетворювалися на купи металобрухту. Не такий швидкий, як нинішні аналоги, не такий маневрений, та надійний і безпечний. Високі ресори втомлено скрипіли на поворотах, доки ми в повному мовчанні полишали Оушенсайд за бортом кузова, прямуючи в бік Ла Креста. Якщо на мобільному була якась програма для відстеження, то нехай Клаудія вважає, що ми їдемо в Лос-Анджелес.

— Як думаєш, скільки в нас часу, аби ця шльондра здала тебе батькові? — раптом запитала Емілі, різко повертаючись до мене.

— Не знаю, але сподіваюся, ми маємо хоч годину, аби втопити мобільник в Ельсінорі і повернути в інший бік, — буркнув я, нарешті вирулюючи на трасу вздовж Сент Луїс Рей Рівер. — Слід заплутати наші сліди, на випадок, якщо полювання почнеться вже зараз.

Вона замовкла, обдумуючи мої слова. Я теж мовчав, відчуваючи, як повільно, десь в глибині душі, в тих потаємних глибинах, куди я не зазирав довгі роки, прокидається та частина мене, яка дозволяла вижити в найстрашніших умовах найтяжчих випробувань.

Дівча не уявляло навіть, що я теж умів продумувати все наперед. Навіть не підозрювала, хто я і де цьому навчався. Їй було років десять в ті часи, коли світ стояв на порозі Третьої Світової, але її вчасно спинили. Я ж був вже дорослим, як мені тоді здавалося, і мудрим. І поліз в самісіньке пекло, де навчився виживати, але…

Я повернувся і заховав цю безжальну версію мене в найглибшу прірву підсвідомості. Бо то був не я там, звідки багато хто не повернувся. А я зміг, вірніше, він зміг, той, кого називали Корсар.

Я сподівався, що він не повернеться, адже втримав його під контролем в день, коли загинула Марта. Навіть викрадаючи доньку Деспозіо — тримав його під контролем. Та ось ми з моєю негаданою напарницею мусимо втікати від смерті, і Корсар повільно розминав м’язи, окидав пейзаж за вікном “мерк’юрі” холодним поглядом снайпера і оцінював перспективи.

Перспективи були так собі, якщо чесно. Коли вже по наші душі прийшов кіллер, то значить Клаудія мала свої плани. Вона була умовно подвійним агентом, а скоріше — потрійним стервом. Адже вона зрадила Альфреда, мене. Хто заважає їй провернути повторний твіст і злити мене Альфреду? І тоді весь клан помчить за мною наввипередки.

Поки це все було дуже ясним і зрозумілим. А от що робити з оцією проблемою? Я кинув швидкий погляд вправо, на задумливу сеньориту на пасажирському сидінні. Вона планувала облапошити свого батечка, і з того викупу заплатити мені за послуги. Розумно, нічого не скажеш. Вона бачила в мені союзника. Але чи лишиться вона на моєму боці, коли зрозуміє, що я, прийнявши правила гри і загрузнувши в них, не заспокоюся, доки не дістануся горла її батька?

Врешті, на тому короткому відрізку шляху до озера Ельсинор я вирішив остаточно: після того, як завершиться ця гонитва, Альфред Деспозіо отримає все, на що заслуговує. Я переріжу його горло від вуха до вуха. За Марту, за моє спаскуджене майбутнє. Ну і так, за всі його грішки теж.

А Емілія… Донька не повинна платити за гріхи свого батька. Я відпущу її, щойно отримаю викуп. Нехай спробує пожити нормальним життям, десь подалі від клану свого батька. Кажуть, в Європі є безліч цікавих місць, де варто побувати…

— Ну що, сеньоре Ріку, ви вже вирішили, куди ми поїдемо після того, як ви завершите своє паломництво до бережка Ельсинору? — повернула мої думки до реальності моя напарниця.

— Нам потрібно змінити маршрут. Я ввімкну телефон в Муріетті, аби він маякнув в мережі, потім вимкну перед роз’їздом. Додамо погоні варіантів для переслідування. А самі галопом помчимо на північ.

— У Лас-Вегас? — вона насупила лоба, певно, згадуючи карту штатів. — Спробуємо загубитися у великому місті?

— В Долину Смерті, — виразно відповів я, насолождуючись тим, як поступово видовжується її обличчя. — Що? Тільки не кажи, що ти віриш в ту маячню про привидів Долини Смерті!

— Зовсім ні! — палко заперечила вона, але я чув тремтіння в її голосі.

Це розвеселило мене, так, що я не зміг втримати сміх. Це ж скажи кому — не повірять, що донька боса мафії боїться якихось вигаданих речей, типу привидів чи прокляття Долини Смерті.

— Запам’ятай, сеньорито: боятися треба живих, бо мертві вже нікому не загрожують.

Вона струснула головою, ніби проганяючи якісь нав’язливі думки, і запитала, змінюючи тему:

— А чому ми на північ, а не, приміром, на південь? Можна прорватися в Мексику…

— Стежками контрабандистів, які контролює твій батько? — пирхнув я, оглядаючи її з голови до ніг. — Там вже кожна собацюра має твоє фото і прямий канал зв’язку з твоїм батьком. Це ж класика — валити через мексиканський кордон, ну як так, сеньорито? Така розумна наче…

Вона сердито зиркнула на мене у відповідь на цей випад. Так, я не втримався, щоби не підколоти її. Просто аби не розслаблялася. Та й мені не варто було — ми вже наближалися до Муріетти, час було засвітити телефон.

— Вмикайте ґаджет, сеньорито. — попросив я, кидаючи їй на коліна телефон. — Будемо заплутувати сліди.

— Емі, — буркнула вона. — Мене звуть Емі.

— Я в курсі, — пирхнув я. — Вмикай давай.

Щойно телефон ожив, як одне за одним полетіли повідомлення з номеру Клаудії. Емі читала їх вголос.

— “Якого біса, Ріку, де ти?! — передражнюючи інтонації Клаудії, зачитала вона перше з них. — “Кур’єр скоро буде, нікуди не йди”. О, вона відправляла їх до того, як прийшов той кебаб. “Рік”, ще раз кличе, ще… О, а ось це вже цікаво… “Сподіваюся, ти живий. Мій кур’єр не відповідає”. Це що,  кебаб — не кур’єр?

— Відводить підозру, — відчуваючи, як наростає злість, відрізав я. — Схоже, той, як ти кажеш, кебаб вже виявлений і вона про це знає. Добре. Щось ще є?