8. “Хто ти такий?”

Рік

Я збрехав Емілі. Я вже бачив за світлом фар обрис важкого позашляховика та номери, сповнені пафосу. “Десп_ко”, видані штатом Каліфорнія для приватної компанії клану Деспозіо. Шансів на помилку не було — одне з двох авто переслідувачів поверталося. Можливо, спробували зв’язатися з тими, хто лишився в пустелі, і повернулися? Паршива ситуація, і присутність Емі в салоні робила її ще гіршою.

Я поглянув на панель. Не надто багато пального, десь із половини баку… Не дуже на такій втечеш, тим більше, що я не знав, як саме це авто слухається керма і скільки коней в мене під капотом. Чорт забирай…

— Пристебнися і тримайся! — наказав я Емілі, навіть не дивлячись в її бік. — І постарайся не кричати, зараз трохи потрусить.

— Потрусить? Що ти збираєшся робити? — скинулась вона, та різко замовкла, коли я дістав з-за пояса пістолет, який забрав у переслідувача — FN Five-seven з підствольним ліхтариком, в якому лишалося ще 19 набоїв.

Звісно, краще би щось більшого калібру, але що було — те було, тим більше, що для задуманого цілком годився і цей пістолет, що мав немалу разючу силу кулі і був ідеальним як на близькій, так і на далекій дистанції. Недарма він довгий час був на озброєнні військ НАТО і був мені добре знайомим. Вибирати все рівно не було з чого, тому в цей момент я радів і йому.

Емі, дякувати їй, нічого не сказала, лише мовчки пристебнулася і навіть потягнулася, аби пристебнути мене. Я не втримався, вдячно посміхнувся їй, і натис на газ.

Водій зустрічної машини мигнув фарами, щось проблимав дальнім і ближнім, певно, якусь внутрішньоклановий сигнал, та я просто набирав швидкість, тримаючись правого боку, мало не зачіпаючи пісок при дорозі. Відстань скорочувалася невмолимо, і єдине, чого я боявся — появи іншого авто.

— Слідкуй за дорогою, — кинув я, коли ми майже порівнялися з авто, і відкрив вікно.

Я знав, що авто, скоріш за все, броньоване. Тому стріляв по колесах. Усі дев’ятнадцять куль мов одну, аби той, хто за кермом, не встиг звернути.

Коли на повному ходу пробиваються одразу два колеса, машина не просто втрачає керування — її несе за інерцією, мов цунамі металу і вогненебезпечних речовин. Ні, вона не вибухнула, як то показують в кіно. Вона втратила зчеплення з дорогою і покотилася, як металевий м’ячик, висікаючи іскри з асфальту. Емі закричала, коли цей вихор ледь не налетів на нас, та я вивернувся, майже кинувши авто на узбіччя, аж дрібні камінці коло дороги розлетілись віялом, стукаючи по бортах. Емілія швидко затисла рота рукою, ошелешено спостерігаючи в дзеркало заднього виду, як повільно спинилося металеве перекотиполе, що щойно було позашляховиком посіпак її татка.

Наше авто вирівняло хід і на максимальній швидкості помчало далі. Шлях попереду був темним та пустим. Я повернувся до неї і підбадьорливо посміхнувся.

— Ну от і все! Тепер вони довго й нудно довбатимуться з запаскою, яка одна — гарантую. Маємо час дещо провернути.

— Хто ти? — не своїм голосом раптом запитала вона, повертаючи до мене бліде напружене обличчя. — Хто ти такий? Звідки? Я ніколи не бачила такого… Я…

— Ти не хочеш знати, хто я, — відрізав я. — В даний момент я — твій напарник. Це все, що тобі треба знати.

— Навіщо ти мене викрав? — вона ніби не чула моїх слів, — Що ти хотів зробити? Коли викрав мене — що ти хотів зробити?

Зарано для цієї розмови. Надто рано, але вона запитала у дуже невдалий для цього час.

— Я викрав тебе, аби змусити твого батька приїхати в певне місце, — чесно відповів я. — І потім вбити його, там, де він зруйнував моє життя.

Емі

  — Як він зруйнував твоє життя? — мій голос тремтів, мені хотілося знати все і одночасно я відчувала гостре бажання затулити вуха руками. Як би там не було, я любила свого батька. Знала, що він не святий, що на його руках багато крові. І все одно після смерті матері він був моєю єдиною близькою людиною. 

  — Яка різниця, — Рік пильно дивився вперед, на дорогу. — Якщо я розповім тобі — це все одно вже нічого не змінить.

  — А от і змінить! — заявила я. — Для мене це дуже важливо, повір, Ріку! Скажи, будь ласка, що зробив мій батько?

Його голос звучав якось надто байдуже, немов він переказував сюжет фільму, який  нещодавно подивився. І все ж десь у глибині, під цією напускною байдужістю, ховався непідробний біль.

 — Мій батько був юристом. Він працював на конкурента твого батька. Звісно, на весілля свого єдиного сина він запросив свого роботодавця…

Я стиснула кулаки так, що нігті врізалися в шкіру. Сама не знаю, на що саме так відреагувала… Адже поки що Рік не сказав нічого страшного. Та я не сумнівалася, що найстрашніше ще попереду…

 — Люди твого батька завітали на наше весілля з Мартою. Звісно, їм не було  жодного діла ні до мене, ні до мого батька. Їхньою ціллю був дон Марчелло… Перестрілка почалася, коли ми виходили з церкви. Дона Марчелло поранили, але він вижив. Кілька гостей теж отримали поранення… А Марта загинула, куля перебила їй сонну артерію. Вона стекла кров’ю, перш ніж ми довезли її до лікарні. То був найгірший день у моєму житті. Я ще не встиг  відчути себе одруженим чоловіком, як став удівцем…

 — І ти вирішив помститися моєму батькові? — запитала я, відчуваючи, як гучні удари серця відлунюють у вухах. 

 — Не одразу, — сказав Рік. — Минуло багато часу, але моє бажання відплатити йому зростало з кожним роком. Тобі не сподобалося те, що ти почула? Шкодуєш, що мене запитала?

 — Мені шкода… — я відчула, як до очей підступили сльози і в горлі защипало. — Мені справді дуже шкода… Але ж смерть мого батька не поверне твою наречену…

 — Не поверне, — кивнув він. — В тому й справа… Ніхто мені її не поверне…

В голосі  Ріка було стільки гіркоти, що мені захотілося обійняти його. Але зараз, коли він вів машину на великій швидкості, я не могла цього зробити. Та й взагалі…це мабуть, було б недоречно…

 — Після того, що він зробив, ти, мабуть, маєш ненавидіти мене? — запитала я.