8. Емі. Вирушаємо в путь

Я швиденько понишпорила в кишенях покійника, але не знайшла ні грошей, ні телефона, ні якихось документів. Не здивувалася,  адже я, мабуть, якби була кілером і йшла на завдання, теж паспорт із собою б не носила. 

 — В тебе є запальничка? — повернулася я до Ріка. 

 — Є, — він дістав із кишені  Zippo і простягнув мені. — Що ти збираєшся палити?

 — Труп, звісно, — я схопила з ліжка покривало, кинула його на невдаху-кілера, тоді відчинила бар і дістала звідти пляшку віскі. Хлюпнула на покривало і піднесла до нього запальничку. Спирт одразу спалахнув. 

 — Тепер нам треба вимітатися звідси, — я схопила його за руку і потягла до виходу. Всередині номеру вже палахкотіло полум’я. 

 — Ти небезпечна людина, — сказав він, коли я зупинилася, щоб замкнути двері. Мине ще якийсь час, поки персонал дістанеться досередини…

 — Просто я все добре продумую, на відміну від тебе, — знизала плечима я. — Підемо на вихід для персоналу. Може, там немає камер. Бо закривати обличчя банданою зараз теж не вихід — якщо нас хтось зустріне, то може викликати поліцію…

І справді, коли ми вже майже дійшли до першого поверху, нам зустрілася покоївка — смаглява жінка років сорока з маленькими чорними очима і чорним волоссям з нитками сивини, яке було гладенько зачесане і стягнене в “хвіст”. 

Ми спокійно проминули її, і я вже зітхнула з полегшенням, коли покоївка раптом гукнула:

 — Зачекайте!

Я вагалась між тим, кинутися стрімголов бігти до виходу чи все ж озирнутись. 

Рік випередив мене. 

 — Ми все перевірили, потрібно взяти ще деякі інструменти, щоб полагодити несправність, — лінивим голосом протягнув він. 

 — Тоді повертайтесь швидше. Через вас номер люкс простоює, — невдоволено сказала та і пішла далі.

Я стиснула долоню Ріка. 

 — Бачиш, я теж не ликом шитий, — прошепотів він, коли ми вже досягли службового входу. 

 — А звідки ти знав, що тут мали бути якісь майстри?

 — Я не знав, сказав перше, що трапилося на думку. Ну, хтось Із нас, певно, везучий, що нам все сходить з рук…

 — Мабуть, ми обоє, — хмикнула я і раптом почула виття сирени. Невже пожежу вже помітили і викликали пожежників?

 — Сюди, — Рік штовхнув мене у невеличкий провулок, в кінці якого ми побачили припаркований старий “Форд” пікап. Він дістав з кишені щось схоже на відмичку і відчинив дверцята.

 — Де ти цьому навчився? — здивувалася я.

 — Було де, — він підштовхнув мене до пасажирського сидіння. — Немає часу теревенити. Нам треба вимітатися звідси!

 — Але як ми її заведемо?

Рік відкрив “бардачок” і дістав звідти запасні ключі. 

 — Ця машина, мабуть, належить якомусь літньому чоловіку. Тут ще лежать запасні окуляри…

Я зітхнула. Було шкода так вчиняти, але своє життя і свобода важливіші. 

 — Потім, як отримаємо гроші від мого батька, знайдемо власника цього “Форда” і компенсуємо йому збитки. 

Він кивнув, сів на місце водія і завів машину.

 — Ну що, вперед? — поглянув на мене.  — Пригоди починаються?

 — Скоріше, продовжуються, — буркнула я і тут же додала. — Викинь свій мобільний. Раптом нас за ним відстежують?

  — Будемо проїздити повз якусь водойму, викину туди, — сказав він. — А потім спинимося десь подалі звідси і купимо нормальний одяг. Бо зараз ти виглядаєш так, наче підібрала гардероб на смітнику…

 — Я боялася, що згублю цю кляту взувачку, — пробурмотіла я, коли ми вже їхали вулицею, залишаючи готель далеко позаду. — То босоніжки на шпильці, то черевики, на два розміри більші.  Зараз готова віддати півцарства за зручні кросівки тридцять сьомого розміру…