7. Рік. Замітаючи сліди

Моєму здивуванню не було меж. Дівчисько, схоже на діснеєвську принцесу, несподівано мало здоровий глузд і кігтики. Мало того, що вона не влаштувала істерику над тілом кілера, так ще й щось там собі планувала… Щось дуже підступне. Хоча… Чого чекати від доньки Альфреда? Зараз вона набагато більше скидалась на свого злочинця-татка, ніж коли сиділа в хмаринці з шовку і мережива на задньому сидінні позашляховика.

— А сеньорита не боїться піти проти клану свого татка, облапошити його на кілька мільйонів, влізти в незаконну міграцію і інші протиправні штуки? — з сарказмом запитав я, оглядаючи тіло на підлозі.

— А сеньор не боїться, що він вже в це вліз? — тим самим тоном огризнулася вона. — І хто сказав про кілька мільйонів? Я планую здерти з нього кілька десятків мільйонів, як не сотень… Ти навіть не уявляєш, які гроші крутяться на його офшорах. Його власні, не клану — з кланом навіть у страшному сні я би не зв’язувалася. А от з татком…

— Леді, ви що робите? — я ледь не впав на дупу, коли невчасно підвів погляд.

Ця дівчина знімала сукню. Буквально — викручуючись, наче вужик, вона намагалася послабити шнурівку на спині. І, судячи з виразу обличчя, цей процес доводив її до сказу.

— В сенсі — що? Сеньоре, ви в курсі, що ця штука тисне на ребра? — вона на мить завмерла, а потім знов заходилася вивертатися, аби дістатись до спини одночасно обіруч. — Та й викрадати авто в весільній сукні якось тупо… Допоможіть, чи що? — вона розпачливо сплеснула руками, коли таки усвідомила, що самостійно не справиться.

Мов зачарований, я підвівся з підлоги і заходився розплутувати вузлик на шнурівці. Хтось допомагав їй — відсторонено думав я — самостійно вона би не затягла так туго тонкі, мов волосінь, шовкові шнурки. Хтось допомагав, аби потім хтось інший їх розв’язував, повільно розплутуючи вузлик за вузликом, аби потім одну по одній розтібати крихітні ґудзики… Я мав би так розстібати сукню на Марті, але тепер роблю це для доньки того, хто її вбив… Так, стоп!

— Перепрошую, а нащо нам викрадати авто? — її передостання репліка нарешті дійшла до мого мозку, і образ Марти розтанув перед моїми очима.

— Сеньоре, ви кретин? — сердито запитала, озираючись на мене через плече. — Ця тачка засвічена, хіба ні?

Я би виписав собі гарного копняка, якби міг. З величезним задоволенням, з розгону і від душі. Знов ця дрібнота подумала про те, про що мав думати саме я. Наче це не я її викрав… Хоча яке це вже мало значення, коли вона, саме вона запропонувала перетворити цю підставу в дещо інше, більш продумане і підступне.

— Ні, просто я намагаюся усвідомити, що робити далі з тим, що ми маємо.

Я й сам не усвідомив, що сказав “ми”, наче вже прийняв її пропозицію співпраці. Але вона відмітила це, повернулася до мене обличчям, притримуючи розстібнуту сукню на грудях лівою рукою, а праву простягнула мені для рукостискання.

— Партнери? — уточнила вона, запитально вигнувши брову.

— Партнери, — наче в мене був вибір.

— Що ж, партнере! — вона трохи нервово посміхнулася. — Позичите мені футболку і штани? Не встигла зібратися в дорогу.

— З цим можуть бути проблеми — я теж не збирався, тут моїх речей немає, все, що є…

— Asqueroso! — вилаялася Емі іспанською.

Я не зміг втриматися від сміху, дивлячись на її роздратування. А вона… Вона буцнула ногою труп кілера і важко зітхнула.

— Допоможете?

— О, ні! — я відчував, як моя щелепа невпинно тягнеться донизу. — Ні! Ви ж не збираєтеся? От, дідько, таки збираєтеся… Добре… Добре, я… Я зараз…

Вбивця-невдаха був високим. Дуже високим, навіть трохи вище за мене, а в мені було шість футів і чотири дюйми. Емілія ледь сягала мого плеча, та, втім, вибору не було.

— Гаразд, сеньйорито, одну хвилинку,  — важко зітхнув я і заходився тягати тіло підлогою, аби витрусити його з одягу.

На щастя, кров з-під проломленої голови не встигла замастити не лише футболку, а й навіть чорний худі вбивці. Лише балаклава, яка закривала обличчя, була просякнута кров’ю, та Емілія лише махнула рукою, коли почула, що сховати волосся не вдасться. “Щось вигадаю” — буркнула вона, виймаючи шпильки з зачіски, доки я роздягав покійника.

Радості дівчини не було меж, коли виявилося, що наш вбивця мав невеликий розмір взуття. А штани мали манжету, тож в цілому, коли вона перевдягнулася, то мала цілком пристойний вигляд в чорних штанях і темно-сірій футболці. Я віддав їй свою флісову сорочку, натомість вдягнувши худі. Черевики Емілія напхала шматками власної фати, а на голову пов’язала імпровізовану хустку з підкладки весільної сукні.

— Що? — насупилася вона, впіймавши мій погляд. — Чим змогла з того, що було! Зате волосся не видно, вже добре. А на першій же заправці купимо кепку! Поки що буде так, навіть якщо це виглядає смішно!

— Ні, я не мав на увазі, що це якось дивно, — я спробував пояснити їй свою посмішку, що проти моєї волі з’явилася на моєму обличчі. — Просто це так неочікувано, що тендітна дівчина має такі здібності до маскування. — я дипломатично не став нагадувати, що демонструвати вона їх почала одразу після нехай і незумисного, але вбивства.

— Я не просто якась там дівчина! — вона гордовито задрала носа. — Я — донька дона мафії! Не недооцінюйте мене, сеньоре Ріку!

Я підняв руки на знак того, що приймаю її аргументи і більше не буду брати її на кпини. Але вона вирішила добити мене остаточно.

— Слід спалити номер! — заявила вона, озираючись навколо. — Забрати все, що може згодитися: гаманці там, телефони — і спалити номер, лишивши труп тут, аби замести сліди. Шукатимуть одиноку дівчину, а не пару.

Вона таки була права — недооцінювати її було не варто...