5. Рік. Візит кілера

Що ж, дівчинка зробила правильний вибір. Я глибоко зітхнув і вийшов з авто, одразу ж надягаючи на обличчя маску веселощів. Відкрив заднє сидіння, простягнув їй руку. Я був готовий до усього: до того, що вона пожбурить в мене сумку, вдарить в ніс босоніжками, які ніби-то непомітно знімала, вважаючи, що я не побачу цього, закричить або вдарить мене нижче пояса, побіжить геть або почне кликати на допомогу. Але того, що вона подасть мені руку, посміхнеться і зістрибне з підніжки авто просто мені в обійми.

— Що? - нахабно всміхаючись мені в обличчя, поцікавилася вона. - Я ж-бо щаслива наречена? Треба грати правдоподібно, чи не так, містере викрадачу на ім’я Рік?

Її усмішка була така чарівна, що на якусь мить я навіть забув, навіщо я тут. Навіщо все це. Наречена в моїх обіймах, юна і прекрасна… Як Марта в той день…

Думка про Марту повернула мене з небес, куди я відлетів на мить, на землю. Я, для годиться, покружляв сеньориту Деспозіо на руках, аби камери зафіксували парочку молодят, заодно ховаючи обличчя в її пишній фаті. Через біле мереживо розгледів величезні цифри на дверях номеру вісімнадцять, і рішуче попрямував просто до них, дякуючи небесам, що фальшива наречена - мініатюрна і легенька.

— Зроби вигляд, ніби загубив ключі. — прошепотіла сеньорита мені на вухо, хоча на парковці ми були одні. Та я відчував чужі погляди з вікон інших номерів.

Я поставив її на порозі номеру, навіть не задумуючись, звідки вона знає про те. що ключ під килимком. Дістав гаманець з кишені брюк і впустив його так, аби той ляпнувся просто на край килимка. Емілі змахнула спідницею, прикриваючи мене, і я швиденько дістав ключа, що таки лежав під килимком.

Чомусь було смішно. Ми з нею були, ніби актори поганого фільму про шпигунів. Хоча… Ми таки були акторами, от тільки театру, що розгортався просто тут, перед можливими випадковими глядачами. І, слід було визнати, вона грала набагато переконливіше.

Мило обіймаючись, ми ввійши в номер. Напевно, глядачі не здивувалися, що перше, що ми зробили - це закрили дешеві запилюжені жалюзі на усіх вікнах. Логічно, що молодята відгородили себе від усього світу, чи не так? Нарешті, сховавшись за зачиненими дверима і вікнами, я зітхнув з полегшенням і озирнувся на свою полонянку.

Вона стояла посеред номеру, роздивляючись простенький інтер’єр дешевого придорожного мотелю. Шпалери, що вигоріли на сонці років ще десять тому, ліжко, дешеві меблі з масмаркету… Звісно, вона такого не бачила за мільярдними статками свого батечка.

— Чекаємо кур’єра, — буркнув я, відмовляючись визнавати навіть собі, що вона молодчинка і дуже добре тримається як для тієї, кого щойно викрали з власного весілля.

— Добре, — вона спокійно кивнула і сіла на ліжко. — А що потім?

— Якщо чесно, то я не знаю. — не хотілося їй брехати. — Але тебе я не скривджу. Ти не зробила мені нічого поганого, і я не маю до тебе ненависті абощо. Я… Мені потрібно поговорити з твоїм батьком.

— Мій батько тобі щось винен, так? — її питання було більше схоже на ствердження. — Ти помститися йому хочеш, так?

— Але не тобі, ти не винна. — відповів я, не даючи відповіді на її пряме питання. — Тобі нічого не загрожує. Слово честі, хоч ти й не віриш, що в мене вона є.

Вона лише мовчки кивнула, беручи мої слова до уваги. Сиділа, про щось замислившись, ніби й не звертала на мене увагу. На її обличчі я бачив тінь важких роздумів, питання, які вона не наважувалася поставити. Хай так, ми скоро розійдемось. Лиш дочекаємося кур’єра.

Час ішов повільно. Я нарізав круги номером, а вона сиділа на тому ж місці, думаючи про щось своє. Про що лише? Може, думала про те, що аби не я - вона би вже була дружиною свого нареченого, і вони вдвох приймали би вітання від купи гостей, які тост за тостом підіймали келихи за їхнє щастя. Я не знав. Власні думки розривали голову і змушували кожен м’яз тремтіти від напруги.

Час майже вийшов. Якщо посланець Клаудії був хоч в половину таким же пунктуальним, як вона - його авто мало би вже спинитися на парковці. Але там було порожньо.

— Щось не так? — запитала Емілі, і від звуку її голосу я ледь не підстрибнув. - Він запізнюється?

Я хотів відповісти, та в цей момент підвісна стеля номеру розкрилася, і на підлогу переді мною зістрибнув молодик в чорному одязі і з маскою на обличчі.

Емілі закричала. Я й сам ледь не скрикнув від несподіваної появи незнайомця… Чи дуже високої і кремезної незнайомки… А коли в його руці я побачив пістолет з глушником — кричати й поготів схотілося на весь голос. Та я не міг — пістолет в руці нашого гостя був націлений на мене.

Наступні секунди були водночас найдовшими і найстрашнішими з усіх пережитих мною раніше. Я навіть не встиг подумати, що маю робити, як тіло рефлекторно повело вбік і вниз. І ось я вже лечу на підлогу, виходячи з-під прицілу, а там, де я щойно стояв, в стіну з глухим стукотом впивається перша випущена кіллером куля.

“Меблі” — подумав я, жбурляючи кілеру під ноги стілець. Так собі перешкода, та іншої я не мав.

“Альфред розколов Клаудію і вона мене видала” — відсторонено подумав я, прощаючись із життям. В маленькому номері з майже іграшковим душем ховатися було нікуди, а боротися — неможливо. Однак впертий інстинкт самозбереження гнав кров навпіл з адреналіном венами, вимагаючи поборотися за своє життя.

Та в цей момент позаду мене почувся гуркіт. Наче щось велике і важке гепнулося на підлогу з висоти чималого зросту.

Я повільно озирнувся і ледь не впав поруч з кілером, що непритомний лежав  біля ніг моєї полонянки. А вона, важко дихаючи, стискала тонкими руками важку настільну лампу, що раніше стояла на тумбі коло ліжка. Важку, стару і дуже закривавлену лампу...