4. Рік. В очікуванні кур'єра

— Ріку, вони знайшли охоронця.— голос Клаудії в трубці був напруженим і знервованим. Але вона не панікувала, отже, ніхто її не підозрював.

— Як багато часу я маю? — намагаючись, аби голос звучав максимально врівноважено, запитав я. — Я встигаю до зазначеного часу…

— А я ж казала, що мене шукатимуть? — озвалася з заднього сидіння моя полонянка. — Казала? Ну, от, маєте!

— Цить! — гаркнув я, на мить втративши концентрацію. — Бо решту шляху проведеш зв’язаною і в багажнику!

— Для цього вам треба спинити машину. — огризнулася ця бісяча дівка. — Наскільки я зрозуміла, часу мало - моє викрадення вже помітив мій батько, а він…

— Отримає тебе в кількох різних пакетах, якщо не заткнешся! — максимально спокійним голосом відповів я і демонстративно відкрив бардачок. - Клаудіє, коли приїде твоя людина?

— За годину. — озвалася Клаудія і несхвально буркнула. — Не треба було імені… Та що вже… Добре, я пішла, вдаватиму бурхливу діяльність. Поспіши.

Вона завершила дзвінок, а я замислився. Двадцять дев’ять миль. Я можу подолати їх за півгодини. Навіть швидше, якщо притопити педаль газу в підлогу. Але краще так, рухаючись на максимально допустимій швидкості. Мені потрібно буде “вбити” ще півгодини, аби приїхати до Вест Вестерн Оушенсайд Інн, забрати фальшиві документи, і якнайшвидше забратися геть. В принципі, можна покружляти містом, а можна почекати на парковці перед мотелем.

На телефон прийшла смс від Клаудії. “Номер 18. Ключ під килимком. Дочекайся кур’єра”. Я посміхнувся, вкотре дивуючись тому, наскільки ж добре все передбачає ця жінка. Яка їй користь в тому, я так і не міг зрозуміти, але кращого спільника для свого плану мені годі було й шукати. Креативна, розумна, холоднокровна і абсолютно беспринципна. Вона мені сподобалась тим, що сміливо пішла на цей ризикований крок. “Альфредо загрався. — з чарівним акцентом сказала вона мені, коли я був готовий здатися. — Йому час показати, що він — не володар всесвіту, і не має влади над іншими людьми. Він любить свою доньку, певно, лише її і любить… Тож чому він може забирати в інших коханих, а сам лишатися безкарним? Я в тебе вірю, ти зможеш. І це буде справедливо після того, що ти пережив. Я допоможу тобі”.

Так вона сказала тоді, і ці слова допомогли мені втриматися від безглуздих дій. Ці слова, і її допомога. Клаудія була такою відчайдушною в своєму бажанні допомогти, що, здавалося, вона теж постраждала від Деспозіо. Втім, це не дивно — клан ламав долі людей. Навряд чи така жінка, як Клаудія, добровільно працювала би на них

За цими роздумами я й не помітив, як ми пролетіли Енсінітас і стрімко наближалися до Карлсбаду. Оушенсайд був зовсім поряд. Слід було придумати, як саме непомітно перемістити мою бранку з машини в номер. Раптова ідея буквально осяяла мій мозок.

— Чуєш, сеньорито! — гмикнув я через плече. — Давай так: ти не робиш проблем мені, і ми дуже швидко розстаємося. І тобі нічого не буде, слово честі!

— Честі?! - ледь не вистрибнула з власної сукні дівчина. — Ти мене викрав! Безчесно!

— Або так, або в мішку і з кляпом! — огризнувся я, слідкуючи за дорогою — Вибір за вами, сеньорито.

Вона нагородила мене сердитим поглядом, сповненим презирства і зневаги. Від цього обурення на її милому личку я ледь не розреготався вголос, хоча, можливо, це було через нервове напруження. Але вона була такою кумедною з цією своєю відкопиленою губою ображеного дівчиська, що я ледь стримував регіт. І навіть необхідність бути максимально загрозливим і лякаючим, не могла нічим зарадити - я ледь стримувався. А вона свердлила мене поглядом, і, якби погляд вбивав, я би лежав вже мертвий лобом на кермі.

— Гаразд, містере цинічний викрадачу, я зроблю те, що ви від мене вимагаєте. — То що я маю зробити, аби ви мене відпустили?

— Спокійненько вийти з машини і пройти зі мною до номеру, вдаючи мою наречену, або дружину. — відповів я, на ходу імпровізуючи. — Ми зайдем в номер, декого почекаємо…

— Нам таблички “Щойно побралися” не вистачає. — задумливо пробурмотіла вона. — Чхати, що позашляховик. Таблички немає, треба авто ставити номером до рецепції…

Чорт забирай, а дівчисько було праве! Я пирхнув задоволено: сам би я про це не подумав, а ця мала чомусь подумала. Ще й підказала мені, хоча могла цього не робити. Можливо, то так повпливала на неї моя обіцянка її відпустити? Хто знає, та її зауваження було слушним. Але показувати їй цього я не збирався, тому поспішив вдати, що моє пирхання не було схвальним, аж ніяк.

— Не вчи вченого, сеньорито! Наче я би світив номери чи капот якимось куркам на рецепції!

Вона лише закотила очі і склала ручки на грудях з виразом безмежного презирства і огиди. От же ж… Але груди в неї нічогенькі, відмітив я. В такої билиночки — і такий розмір, що корсаж сукні ледь втримував весь її “посаг” під мереживом.

Довелося навіть головою струснути, аби наново налаштуватися на робочий режим. Врешті, я не в похід зібрався, а викрав доньку мафіозі. Хоча нерви, натягнуті, мов та струна, вже не витримували — мене несло.

Ми вже в’їхали в Оушенсайд. Шосе номер п’ять перетворилося на міську дорогу, і швидкість довелося зменшити. Я слідкував за навігатором, аби не пропустити розворот на Бульварі Оушенсайд, і потім не кружляти до післязавтра, в пошуках з’їзду до мотелю.

Бест Вестерн Оушенсайд Інн був звичайним придорожнім мотелем. Окремі будиночки навколо великої парковки, рецепція в окремій будівлі. Типовий мотель в субурбії, благослови її боже за мінімум пішоходів на тротуарах.

Я припаркував авто, старанно відслідковуючи камери на рецепції і стовпах. Проігнорував схвальне гмикання з заднього сидіння і запитав, дивлячись на неї в дзеркало заднього виду:

— Ну що, сеньорито, готові вдавати щасливу наречену, попутно ховаючи обличчя?

— А в мене є вибір? — якось спокійно, без виклику в голосі, відповіла вона. — Раніше зробимо справу — раніше я звільнюся. Ходімо, сеньоре наречений...