2. Рік. Мені втрачати нічого

Як же вона мене бісила, ця нахабна, самовпевнена дурепа. Красива, звісно, але дурепа. Донька… Його донька… Зовсім не схожа на Альфреда, свого мерзенного батька, що спаскудив моє життя.

Я лише міцніше стиснув кермо — на автостраді занадто завантажений трафік руху, аби відволікатися на якусь дрібноту на задньому сидінні, що сипле прокляттями на мою адресу. Треба було скоріше забиратися до бісової матері далі з Сан-Дієго, доки гості і сам батечко не почали шукати пропажу. Звісно, Клаудія обіцяла мені фору в півгодини мінімум, але час наближався до десятої, а до Оушенсайду з Ла-Хойя шлях був неблизьким. Та й траса номер п’ять у такий час була завантажена бажаючими пошвидше дістатися до океану. Ця курка сказала, що церемонія о десятій, і там, я не сумнівався, будуть всі посіпаки Деспозіо. Я мав поспішати, аби лишити місто якнайдалі позаду. Бо потім мене шукатимуть всі: поліція, клан Деспозіо, наречений - і ніхто не знає, кому в лапи потрапити гірше та страшніше.

На диво, вона заткнулася одразу, як я сказав, що до церкви вона сьогодні не потрапить. А наче спішила туди, аж сама до автомобіля вискочила, ледь не гублячи дорогою свою мереживну сукню. Марта… Марта була в схожій сукні в день нашого весілля…

Я силою волі змусив себе не думати про Марту. Не згадувати той день. Просто керувати авто, що хижою акулою снувало в суцільному потоці авто на автостраді. Великий броньований джип, що його так вдало підігнала мені Клаудія, вщент залитий бензином, легко слухався керма і впевнено тримав швидкість. За інших обставин я би щиро насолоджувався поїздкою. Можливо, інший я, той, що був раніше, навіть порадів присутності кралі на задньому сидінні. Та той, інший я, загинув разом із Мартою, а цей новий я думав лише про те, що варто виграти максимальний розрив між мною та гарантованими переслідувачами, що кинуться навздогін. А ще цей інший я не міг відкараскатися від думки, що є щось неправильне в поведінці моєї бранки, яка спокійно сиділа на задньому сидінні, пристебнувшись паском безпеки, і відсторонено вдивлялася у вікно.

 — Отож, ти мене викрав, так?  — її голос, напрочуд спокійний і тихий, викликав якесь дивне занепокоєння в моєму серці. Наче я знову в початковій школі і мене будуть відчитувати в кабінеті директора за розбите вікно. “Отож, це ти пожбурив м’яч у вікно?”  — присягаюся, ті ж зверхні вчительські інтонації.

 — Здається, це очевидно,  — огризнувся я, продовжуючи напружено стежити за дорогою.

 — Ти мене вб’єш?  — її тон був настільки спокійним, що я запідозрив в неї нервовий зрив, або щось подібне, тому що її реакція була дивною, дуже дивною, як для людини, яку щойно викрали з власного весілля.

Але питання було логічним. Оскільки мені не хотілося вислуховувати її істерику, принаймні, в момент втечі, то я постарався максимально спокійно і миролюбиво відповісти їй. Навіть всміхнувся, аби вона не надто сильно нервувала.

 — Я не вбивця, місс Деспозіо. Вам ніщо не загрожує, доки ви не почнете робити дурниць. Сидіть спокійно і все минеться для вас без наслідків.

Я дійсно не хотів її кривдити. Вона не обирала такого батька, вона не винна в тому, що зробив той покидьок, який дав їй життя. Та й Марта… Вона би не схвалила жорстокість навіть в помсті…

 — Сеньорита.  — відрізала моя полонянка.

 — Перепрошую

 — Надаю перевагу зверненню “сеньорита”,  — повторила вона, відкинувшись на сидінні.  — І, сеньоре, чи немає в салоні води? Я хочу пити, втім, не відмовлюся і від якогось снеку.

Присягаюся, в цей момент я ледь кермо не втратив, та, пояснивши для себе її поведінку шоковим станом, сухо повідомив, що десь під її безкінечними спідницями на підлозі має бути сумка з водою та чіпсами.

 — О, сеньоре, ви підготувалися! - її тон був сповнений такого ядучого сарказму, що я ледь стримався, аби не накричати на неї.

“Шок, в дівчини просто шок," — повторював я собі, перелаштовуючись по смузі, аби повернути з автостради в бік міста Ескондідо. 

Дорога стала вільнішою, машин  — менше, і я, нарешті, зміг розгледіти її в дзеркалі заднього виду.

Маленька, зростом, може, мені по плече, і зовсім не схожа на “сеньориту”. В моїй уяві донька Альфреда мала би бути схожою на нього  — висока, худорлява, з чаклунськими очима і чорними косами, як і годиться комусь, хто носить прізвище Деспозіо. Але ця була іінша. Може, схожою на матір?

Коли я вперше побачив її фото, то перепитав, чи її, бува, не вдочерили. Бо вже надто вона була схожа на якусь диснеєвську принцесу - тендітна, як тростиночка, мініатюрна і наче намальована якимось мультиплікатором. І тільки очі її були чаклунськими, от тільки, скоріше, такими, як у феї Дінь-Дінь, а не в Мортіши Адамс. Та й волосся надежало, швидше, Русалонці, ніж Малефісенті.

Та все ж вона була донькою Альфреда Деспозіо, а Альфред Деспозіо був Доном мафії. Тож я не збирався недооцінювати крихітку на задньому сидінні позашляховика. Проблем вона мені принесе чимало.

Але що мені ті проблеми? Я був людиною, яка вже втратила все. Абсолютно все. Дім, робота, дружина  — Альфред відібрав у мене все. А я лише викрав його доньку. Навіщо? Я не знав достеменно, не був впевнений до кінця. Точно знав одне - я не вбиватиму її. Кров за кров? Можливо, але не її кров проллється, аби помста за Марту була справедливою. Не оце дівчисько помре.

Навіть собі я не готовий був відповісти: а чи зможу я вбити, власне, Альфреда?