2. В очікуванні кур’єра

Емі

Спершу я була нажахана і шокована.  Перед очима бовваніли кадри кримінальної хроніки, де показували все, що залишилося від жертв серійних маніяків. 

Якщо він не збирається мене вбивати, то, не виключено, на мене чекає інша жахлива доля — провести все життя в якомусь підвалі, служачи для цього збоченця секс-рабинею.

Але я вирішила, що так просто не здамся. Коли він зупинить машину і буде виводити мене назовні, я влуплю його ногою в причинне місце. Так завжди робили героїні фільмів. Він тоді схопиться за свої причандали, зігнеться навпіл, а я втечу. Головне, аби не заплутатися в кілометрах мережива, які пішли на пишну спідницю моєї весільної сукні. 

Можна було б, звісно, зараз стукнути його по голові чимось важким. Хоча нічого важкого під рукою не було. Я поглянула на свої босоніжки на високих підборах, зважила все і вирішила, що ними не вдасться оглушити злочинця. Та й великий ризик, що якщо я його вдарю зараз, джип втратить керування і вріжеться в дерево. А я ще хочу жити. Тому я відкинула цей план і вирішила поки не сперечатися з ним, вдавати люб’язність. Щоб зловмисник розслабився, подумав, що я тендітна панянка з рівнем інтелекту як у равлика. 

Тому я попросила їсти й пити і взагалі поводилась, як повна ідіотка. Але непомітно для нього все ж звільнилася з босоніжок. каблуки точно завадили би втікати.

— А як вас звати, сеньйоре? — запитала я, коли поїла чипсів і попила води. — Як до вас звертатися? 

— Можете називати мене Ріком, — сказав він, не повертаючи голови. 

— О, прикольно, у мене є песик пекінеської породи, і його звуть Рікі! Ви тезки! 

— Ви можете помовчати? — він зняв свої темні окуляри і повернувся до мене. Його блакитні очі ( дуже красиві, до речі, і сам він був би симпатичним, якби не був бандитом!) , так-от, його очі випромінювали таке презирство, що я мимоволі замовкла. 

Краще його не злити, бо хтозна, може, він все-таки маніяк. А я збиралася подружитися, та, видно, перегнула палицю з панібратством. 

— Добре, я мовчу, — сказала миролюбиво. — Скажіть тільки, куди ми їдемо? 

— Далеко, — коротко відповів він, дивлячись на свій телефон, який стояв на спеціальній підставці. Мабуть, прикидав, чи вже почали мене шукати, — зрозуміла я. 

— На мені маячок, — сказала я. — Він подає сигнал, і мій батько все одно мене знайде. 

— Немає на тобі ніякого маячка, — він знову перейшов на “ти”. — А якби й був, у цій машині встановлена спеціальна заглушка. Поки ти тут, ніхто не знатиме, де ти. 

— Але я колись вийду з машини, — зауважила я. 

— Вийдеш і одразу скинеш із себе все, — похмуро сказав Рік. 

В мене аж все похололо всередині. 

— Тобі буде невигідно робити з мене секс-рабиню, — я постаралася усміхнутись. — Ну реально, за мене можна отримати такий викуп, що ти купиш собі скільки завгодно дівчат. 

— З чого ти взяла, що я збираюся купувати дівчат?  — він говорив так само зверхньо і презирливо. — Якщо всі в твоєму оточенні так роблять, то це зовсім не значить, що я такий самий! 

— Тоді навіщо я тобі? — спитала я.  — Якщо ти не хочеш мене вбити, зґвалтувати, отримати за мене викуп, то що ти хочеш? Скажи нарешті? 

Він нічого не відповів. Здавалося, зовсім не звертав на мене уваги. Почав шукати якусь радіостанцію, знайшов музику у стилі кантрі і став тихо мугикати в такт мелодії. 

Мені кортіло таки врізати його по голові босоніжком і будь що буде. 

Але тут подзвонив його мобільний…

Рік

— Ріку, вони знайшли охоронця.— голос Клаудії в трубці був напруженим і знервованим. Але вона не панікувала, отже, ніхто її не підозрював.

— Як багато часу я маю? — намагаючись, аби голос звучав максимально врівноважено, запитав я. — Я встигаю до зазначеного часу…

— А я ж казала, що мене шукатимуть? — озвалася з заднього сидіння моя полонянка. — Казала? Ну, от, маєте!

— Цить! — гаркнув я, на мить втративши концентрацію. — Бо решту шляху проведеш зв’язаною і в багажнику!

— Для цього вам треба спинити машину. — огризнулася ця бісяча дівка. — Наскільки я зрозуміла, часу мало - моє викрадення вже помітив мій батько, а він…

— Отримає тебе в кількох різних пакетах, якщо не заткнешся! — максимально спокійним голосом відповів я і демонстративно відкрив бардачок. - Клаудіє, коли приїде твоя людина?

— За годину. — озвалася Клаудія і несхвально буркнула. — Не треба було імені… Та що вже… Добре, я пішла, вдаватиму бурхливу діяльність. Поспіши.

Вона завершила дзвінок, а я замислився. Двадцять дев’ять миль. Я можу подолати їх за півгодини. Навіть швидше, якщо притопити педаль газу в підлогу. Але краще так, рухаючись на максимально допустимій швидкості. Мені потрібно буде “вбити” ще півгодини, аби приїхати до Вест Вестерн Оушенсайд Інн, забрати фальшиві документи, і якнайшвидше забратися геть. В принципі, можна покружляти містом, а можна почекати на парковці перед мотелем.

На телефон прийшла смс від Клаудії. “Номер 18. Ключ під килимком. Дочекайся кур’єра”. Я посміхнувся, вкотре дивуючись тому, наскільки ж добре все передбачає ця жінка. Яка їй користь в тому, я так і не міг зрозуміти, але кращого спільника для свого плану мені годі було й шукати. Креативна, розумна, холоднокровна і абсолютно беспринципна. Вона мені сподобалась тим, що сміливо пішла на цей ризикований крок. “Альфредо загрався. — з чарівним акцентом сказала вона мені, коли я був готовий здатися. — Йому час показати, що він — не володар всесвіту, і не має влади над іншими людьми. Він любить свою доньку, певно, лише її і любить… Тож чому він може забирати в інших коханих, а сам лишатися безкарним? Я в тебе вірю, ти зможеш. І це буде справедливо після того, що ти пережив. Я допоможу тобі”.

Так вона сказала тоді, і ці слова допомогли мені втриматися від безглуздих дій. Ці слова, і її допомога. Клаудія була такою відчайдушною в своєму бажанні допомогти, що, здавалося, вона теж постраждала від Деспозіо. Втім, це не дивно — клан ламав долі людей. Навряд чи така жінка, як Клаудія, добровільно працювала би на них