1. Незнайомець у чорному джипі

Емі

Перукар приколов останню білу трояндочку до мого високо піднятого волосся.

 — Беліссімо! — сказав він. — Ви справжня принцеса! Ваш батько буде задоволений!

Я скривилася, наче в мене раптово заболів зуб. Навіть роблячи весільну зачіску, не можна обійтися без мого батька! Так, він очолює  клан мафії Сан-Дієго, так, я його єдина донька! І він збирається видати мене за  Марко  Альберті, свою “праву руку”, сина свого кращого друга. Щоб згодом передати йому свої повноваження. Адже сина йому моя мати так і не народила. Вона померла, коли мені було п’ять років, а батько не захотів одружуватися вдруге, він був упевнений, що з мачухою його маленька принцеса не поладить…

Зате тепер без зайвих докорів сумління вирішив видати мене заміж за чоловіка, якого я не кохаю. Який мене теж не кохає. Для Марко я — лише запорука того, що він свого часу стане Доном, коли мій батько піде на заслужений відпочинок, а може, й раніше. Життя мафіозі, знаєте, дуже непередбачуване. І часом значно коротше, ніж вік, відведений природою…

Я зітхнула, дивлячись на себе у дзеркало. Хоча я терпіти не можу Марко, та стати його дружиною — мій обов’язок перед кланом. І народити йому спадкоємців.

 — Ти маєш справитися краще, ніж Луїза, — говорив батько вчора,  коли приїхав побачити мене. Я вже два тижні жила на заміській віллі, після сварки з ним. Сподівалася, що коли влаштую йому бойкот,  він передумає і відмінить весілля. Зрештою, що йому заважає зробити Марко своїм наступником без одруження зі мною? Але такі правила, у кожного  в нашому клані є  свої обов’язки, і мій обов’язок саме такий. Всі покладають на мене великі надії. Це справа честі мого батька — чи народяться у нас із Марко діти. Бажано, хлопчики. 

І, звичайно, я все це чудово розуміла. Мені ще змалечку розповідали, яке моє призначення. Луїза, моя мати, не справилася, народила дівчинку, а під час других пологів взагалі померла…

 От тільки я все одно сподівалася, що станеться якесь диво. Адже батько дуже любив мене. Він не хотів, щоб я була нещасливою. Він міг сказати: “Та біс із ними, з тими традиціями, надворі двадцять перше століття! Будь вільною, моя маленька Емі, сама обирай, кого кохати і за кого виходити заміж!”

Але, звісно, він такого не сказав. Ми вчора поговорили, і я визнала, що він має рацію, і весілля відбудеться. 

Я не спала цілу ніч, просто лежала і дивилася в стелю. Мені здавалося, що тепер уже нічого хорошого в моєму житті не буде. Чому я не народилася в якійсь простій сім’ї? А, може, в цей час тисячі інших дівчат так само задавалися питанням, чому вони не народилися доньками головного мафіозі? Ех, життя завжди дає нам те, чого ми не просимо…

***

 — Еміліє, ваш батько просив передати,  що  за двадцять хвилин він заїде за вами, щоб відвезти вас у церкву, — голос Клаудії, батькової помічниці, лунав із телефонної слухавки холодно і ввічливо. Я знала, що вона була коханкою мого батька. І  що, як тільки я після весілля переїду до новоспеченого чоловіка, Клаудія тут же оселиться у нашому будинку. Ну хай, мені все одно. 

 — Добре, — буркнула я і натиснула на “відбій”. 

Подумала, що було б добре зараз випити, аби трохи розслабитися. Але я майже не вживала алкоголю, і побоялася, що мене розвезе, і це буде помітно. Тому просто зробила собі чашку кави і стояла з нею біля вікна, дивлячись на  подвір’я. Раптом побачила, що до воріт під’їздить чорний позашляховик. Це, мабуть, уже батько. Він не любив, коли його змушували чекати, тому я швидко допила каву, підправила помаду на губах і вийшла з будинку. 

Охоронця на воротях чомусь не було, може, відійшов до вбиральні. Я відчинила хвіртку і вийшла на дорогу.

З машини вийшов молодий чоловік у чорному костюмі, певно, новий водій. Я ніколи не розглядала його водіїв, мені не годилося цікавитись обслугою. Він відчинив переді мною дверцята заднього пасажирського сидіння. Я, обережно притримуючи пишний поділ сукні, сіла до машини, він зачинив дверцята і повернувся на місце водія. 

 — А де мій батько? — здивовано запитала я. — Він же мав їхати зі мною, в церкві вести мене до вівтаря…

 — Ми заберемо його по дорозі, — ввічливо сказав водій. — У нього виникла термінова справа. 

Ну, справа, то справа, у батька постійно вони виникали, і всі термінові. Тому я й не здивувалася. Сиділа, дивилася у вікно, поки джип не звернув на трасу, і під'їзна доріжка до нашого маєтку швидко зникла з виду.

 — Там ми пересядемо у лімузин? — поцікавилась я. — На весілля прийнято приїздити в лімузині..

 Водій щось мугикнув собі під носа. Він був у чорних окулярах, небагатослівний. Але саме таких і обирав собі мій батько. Щоб були непомітні, робили свою роботу і не пхали носа у справи господаря. 

Ми доїхали до розв’язки перед в’їздом до міста. Потрібно було проїхати по колу і звернути праворуч. Але дурний водій поїхав прямо. Він що, новенький? Не знає, де живе його господар?

 — Ти пропустив поворот, — сказала я. — Тепер доведеться розвертатися і їхати назад

 — Не доведеться, —  відповів він, так само спокійно тримаючи кермо. Ще й швидкості додав.

 — Батько тебе звільнить! — я підвищила голос. — Нам на десяту до церкви, ти розумієш? Якщо ми запізнимось, він тебе не просто звільнить, він тебе закопає!

Тут він повернувся до мене, і голос його зазвучав зовсім по-іншому. Загрозливо зазвучав.

 — До церкви ти сьогодні не потрапиш, дурепо, — сказав цей чоловік, і я зрозуміла, що ніякий він не водій…

Рік

Як же вона мене бісила, ця нахабна, самовпевнена дурепа. Красива, звісно, але дурепа. Донька… Його донька… Зовсім не схожа на Альфреда, свого мерзенного батька, що спаскудив моє життя.

Я лише міцніше стиснув кермо — на автостраді занадто завантажений трафік руху, аби відволікатися на якусь дрібноту на задньому сидінні, що сипле прокляттями на мою адресу. Треба було скоріше забиратися до бісової матері далі з Сан-Дієго, доки гості і сам батечко не почали шукати пропажу. Звісно, Клаудія обіцяла мені фору в півгодини мінімум, але час наближався до десятої, а до Оушенсайду з Ла-Хойя шлях був неблизьким. Та й траса номер п’ять у такий час була завантажена бажаючими пошвидше дістатися до океану. Ця курка сказала, що церемонія о десятій, і там, я не сумнівався, будуть всі посіпаки Деспозіо. Я мав поспішати, аби лишити місто якнайдалі за заднім капотом. Бо потім мене шукатимуть всі: поліція, клан Деспозіо, наречений - і ніхто не знає, кому в лапи потрапити гірше та страшніше.