1. Емі. Незнайомець у чорному джипі

Перукар приколов останню білу трояндочку до мого високо піднятого волосся.

 — Беліссімо! — сказав він. — Ви справжня принцеса! Ваш батько буде задоволений!

Я скривилася, наче в мене раптово заболів зуб. Навіть роблячи весільну зачіску, не можна обійтися без мого батька! Так, він очолює  клан мафії Сан-Дієго, так, я його єдина донька! І він збирається видати мене за  Марко  Альберті, свою “праву руку”, сина свого кращого друга. Щоб згодом передати йому свої повноваження. Адже сина йому моя мати так і не народила. Вона померла, коли мені було п’ять років, а батько не захотів одружуватися вдруге, він був упевнений, що з мачухою його маленька принцеса не поладить…

Зате тепер без зайвих докорів сумління вирішив видати мене заміж за чоловіка, якого я не кохаю. Який мене теж не кохає. Для Марко я — лише запорука того, що він свого часу стане Доном, коли мій батько піде на заслужений відпочинок, а може, й раніше. Життя мафіозі, знаєте, дуже непередбачуване. І часом значно коротше, ніж вік, відведений природою…

Я зітхнула, дивлячись на себе у дзеркало. Хоча я терпіти не можу Марко, та стати його дружиною — мій обов’язок перед кланом. І народити йому спадкоємців.

 — Ти маєш справитися краще, ніж Луїза, — говорив батько вчора,  коли приїхав побачити мене. Я вже два тижні жила на заміській віллі, після сварки з ним. Сподівалася, що коли влаштую йому бойкот,  він передумає і відмінить весілля. Зрештою, що йому заважає зробити Марко своїм наступником без одруження зі мною? Але такі правила, у кожного  в нашому клані є  свої обов’язки, і мій обов’язок саме такий. Всі покладають на мене великі надії. Це справа честі мого батька — чи народяться у нас із Марко діти. Бажано, хлопчики. 

І, звичайно, я все це чудово розуміла. Мені ще змалечку розповідали, яке моє призначення. Луїза, моя мати, не справилася, народила дівчинку, а під час других пологів взагалі померла…

 От тільки я все одно сподівалася, що станеться якесь диво. Адже батько дуже любив мене. Він не хотів, щоб я була нещасливою. Він міг сказати: “Та біс із ними, з тими традиціями, надворі двадцять перше століття! Будь вільною, моя маленька Емі, сама обирай, кого кохати і за кого виходити заміж!”

Але, звісно, він такого не сказав. Ми вчора поговорили, і я визнала, що він має рацію, і весілля відбудеться. 

Я не спала цілу ніч, просто лежала і дивилася в стелю. Мені здавалося, що тепер уже нічого хорошого в моєму житті не буде. Чому я не народилася в якійсь простій сім’ї? А, може, в цей час тисячі інших дівчат так само задавалися питанням, чому вони не народилися доньками головного мафіозі? Ех, життя завжди дає нам те, чого ми не просимо…

***

 — Еміліє, ваш батько просив передати,  що  за двадцять хвилин він заїде за вами, щоб відвезти вас у церкву, — голос Клаудії, батькової помічниці, лунав із телефонної слухавки холодно і ввічливо. Я знала, що вона була коханкою мого батька. І  що, як тільки я після весілля переїду до новоспеченого чоловіка, Клаудія тут же оселиться у нашому будинку. Ну хай, мені все одно. 

 — Добре, — буркнула я і натиснула на “відбій”. 

Подумала, що було б добре зараз випити, аби трохи розслабитися. Але я майже не вживала алкоголю, і побоялася, що мене розвезе, і це буде помітно. Тому просто зробила собі чашку кави і стояла з нею біля вікна, дивлячись на  подвір’я. Раптом побачила, що до воріт під’їздить чорний позашляховик. Це, мабуть, уже батько. Він не любив, коли його змушували чекати, тому я швидко допила каву, підправила помаду на губах і вийшла з будинку. 

Охоронця на воротях чомусь не було, може, відійшов до вбиральні. Я відчинила хвіртку і вийшла на дорогу.

З машини вийшов молодий чоловік у чорному костюмі, певно, новий водій. Я ніколи не розглядала його водіїв, мені не годилося цікавитись обслугою. Він відчинив переді мною дверцята заднього пасажирського сидіння. Я, обережно притримуючи пишний поділ сукні, сіла до машини, він зачинив дверцята і повернувся на місце водія. 

 — А де мій батько? — здивовано запитала я. — Він же мав їхати зі мною, в церкві вести мене до вівтаря…

 — Ми заберемо його по дорозі, — ввічливо сказав водій. — У нього виникла термінова справа. 

Ну, справа, то справа, у батька постійно вони виникали, і всі термінові. Тому я й не здивувалася. Сиділа, дивилася у вікно, поки джип не звернув на трасу, і під'їзна доріжка до нашого маєтку швидко зникла з виду.

 — Там ми пересядемо у лімузин? — поцікавилась я. — На весілля прийнято приїздити в лімузині..

 Водій щось мугикнув собі під носа. Він був у чорних окулярах, небагатослівний. Але саме таких і обирав собі мій батько. Щоб були непомітні, робили свою роботу і не пхали носа у справи господаря. 

Ми доїхали до розв’язки перед в’їздом до міста. Потрібно було проїхати по колу і звернути праворуч. Але дурний водій поїхав прямо. Він що, новенький? Не знає, де живе його господар?

 — Ти пропустив поворот, — сказала я. — Тепер доведеться розвертатися і їхати назад

 — Не доведеться, —  відповів він, так само спокійно тримаючи кермо. Ще й швидкості додав.

 — Батько тебе звільнить! — я підвищила голос. — Нам на десяту до церкви, ти розумієш? Якщо ми запізнимось, він тебе не просто звільнить, він тебе закопає!

Тут він повернувся до мене, і голос його зазвучав зовсім по-іншому. Загрозливо зазвучав.

 — До церкви ти сьогодні не потрапиш, дурепо, — сказав цей чоловік, і я зрозуміла, що ніякий він не водій…