43. Люба. Викрадення

Після того, як Остап поїхав на роботу, я зібралася сходити в супермаркет, і взяла з собою Богдана. Весь час, поки я складала у візок продукти, він ішов поруч. А потім я згадала, що забула взяти молоко і сказала сину:

 — Постій тут біля візка, а я зараз повернуся,  я дещо забула. 

— Добре, — він кивнув. 

Я повернулася в відділ молочних продуктів, взяла молоко та йогурт малому і пішла до того місця, де залишила візок. Але коли наблизилась до нього, Богдана там не було. Я насупилась. Мабуть, він пішов у відділ з іграшками, але я ж просила його нікуди не відходити! Вже готова насварити сина, я покотила візок туди, де були дитячі товари, але не побачила там Богдана. Зазирнула ще у відділ, де були виставлені різні солодощі — але там його також не було. Може, ми розминулися? Я повернулась на те саме місце, де залишала візок, сподіваючись, що він повернувся туди, але Богдана ніде не було — ні біля кас, ні біля виходу. 

Я відчула паніку. Вже збиралася звернутися до охорони, щоб по записах з камери відеоспостереження глянути, що трапилось, і тут пролунав телефонний дзвінок. Номер, який висвітився на екрані, був мені незнайомий. Та коли я відповіла, почула голос, який одразу впізнала. Це був Андрій. 

— Не метушись. І не звертайся до поліції, Любо. Не кидаючи слухавки вийди з супермаркету на головний вхід. І чекай подальших інструкцій. Не смій прибирати телефон від вуха і дивитись на нього. 

 — Ти жартуєш? Де малий? — вигукнула я. — Навіщо так робити, я переживаю…

— Це мій син. Маю право, — хмикнув Андрій. — Іди швидше. 

Я швидко пішла до головного виходу, залишивши свої покупки — у цю мить було не до них. Коли вийшла з магазину. відразу озирнулась навколо, очікуючи побачити Андрія з Богданом. 

— Тепер я тебе почую, Любо, все, що ти казатимеш, — сказав він в телефон. — Зараз же відбиваєш наш виклик і одразу, чуєш, одразу дзвониш своєму хлопцеві і кажеш, що ти не кохаєш його і що ти повертаєшся до мене. І щоб він більше до вас не ліз. Якщо зробиш чи скажеш щось інше, я заберу його зараз і відсуджу. Ти приховала від мене дитину і забрала роки. Тепер я заберу роки. Якщо ти не повернешся до мене. 

 — Але в тебе є дружина, навіщо тобі я? — я мало не плакала. — Давай домовимось, щоб ти міг бачитись з Богданом, я не проти. Але те, що ти кажеш — це якесь безглуздя!

— Я тоді недооцінив те, наскільки ти була важлива для мене. Я настільки помішався, що мені вже ніхто не був потрібен. Стосунки з колишньою зіпсувались остаточно і ми розійшлись. Якби я тоді знав, що ти вагітна, я б знайшов тебе і ми б були разом зараз. Ти мала сказати. 

— Ти тоді не сказав мені, що в стосунках, і я не хотіла бути якоюсь таємною коханкою, — сказала я. — Я хочу жити так, як вирішу я сама, а не так, як хочеш ти чи будь-хто інший… Поверни Богдана, і я не буду звертатися в поліцію, домовимось, щоб ти міг з ним бачитись…

— От і вирішуй. Або я заберу в тебе сина, або ти зробиш так, як скажу я. Рішення все ще за тобою, Любо. Не думай, що я хочу тобі нашкодити. Я просто повертаю справедливість і обʼєдную родину. 

Я бачила, що ніяк не можу вплинути на нього. Він завжди був такий, впертий, якщо щось вирішував — то потім стояв на своєму, як скеля. Я не сумнівалась, що він може зараз забрати малого і  довести в суді, що з ним Богдану буде краще. Адже я не працюю, в мене немає власного житла… І все ж я не могла наважитися зробити те, що він від мене хоче.  

 — Але я не кохаю тебе, — спробувала ще раз достукатись до нього. — Наші стосунки в минулому, їх уже не воскресити…

 — Це в тобі говорить образа. Я памʼятаю, як добре нам було разом. Ми зможемо все повернути, ти ще будеш мені вдячна. 

Думки в моїй голові мінялися дуже швидко. Спершу я вирішила навідріз відмовитися, але тоді він міг би заховати від мене Богдана, і я не знала б, де він, і що з ним. Тому вирішила вдати, що хочу прийняти його умови, аби побачити сина, можливо тоді нам вдасться втекти. Бо залишатися з Андрієм я категорично не хотіла. Я кохала Остапа, він був єдиним чоловіком, який був мені зараз потрібен. Ні з ким іншим я не могла б бути щасливою…

 — Давай зараз зустрінемось і поговоримо спокійно, — сказала я. — Де твоя машина? Ти ж у машині зараз, якщо мене бачиш?

— Я чекаю на дзвінок, Любо. І тільки спробуй щось викинути… У тебе пʼять хвилин, я слідкую, — на цих словах він відбив виклик. 

Я стояла немов вкопана і слухала короткі гудки у телефоні. По щоках котилися сльози. Мене переповнювали злість і відчай. Але час збігав так швидко, і я не могла думати ні про що інше, як про сина. Він, мабуть, дуже наляканий, плаче… Я маю забрати його в того психа, забрати будь-якою ціною…

Тремтячими пальцями я набрала номер Остапа. 

Він відповів одразу.

— Привіт, — сказав мʼяким голосом. — Ти якраз вчасно подзвонила… Я скоро звільнюсь. Повечеряємо десь всі втрьох? 

Я не могла сказати ні слова. Відчувала себе так, немов кров замерзла у мене в жилах. Чому все так неправильно? Чому я не можу нічого з цим зробити?

Але потім якимось чужим, не своїм голосом відповіла:

 — Остапе, мені дуже шкода… Я кохаю Андрія і хочу повернутися до нього…