39. Люба. Побачення наодинці

Наступного дня за сніданком я запитала у Остапа:

 — Ти сьогодні не поїдеш на роботу? Чи приїдеш з роботи в лікарню? 

Його батькові сьогодні мали робити операцію, і ми домовилися зустрітись там з Костею і Катею. 

— Спочатку поїдемо до батька, заїдемо перед операцією, потім заїду на роботу на годинку.

 — Тоді може найняти для малого няню на сьогоднішній день? Думаю, в лікарні йому буде нудно, — запропонувала я. 

— Так, обери будь ласка когось, з якоїсь служби, — погодився Остап. — Сподіваюсь, вони зможуть швидко когось вислати. 

 — Добре, так і зроблю…

Я домовилася про няню, і скоро приїхала молода симпатична дівчина, яка. схоже, одразу знайшла спільну мову з Богданом. Коли я її трохи ввела в курс справи, вже й прийшов час вирушати до лікарні. 

Ми увійшли до палати, побачили, що батько Остапа виглядає дещо блідим, але в цілому він добре тримався. 

 — А де малий? — одразу запитав він. — Не захворів часом?

 — Ні, він залишився вдома з нянею, а завтра вже приїде з нами вас провідати, — я усміхнулась. 

— А ти сам як, тату? — Остап поглянув на батька. — Готовий полагодити серце? Коли ти вийдеш звідси, ми всі разом з малим влаштуємо святкову вечірку. 

 — Дуже хочеться вже вийти на волю, мені набридло в цих чотирьох стінах, — батько усміхнувся. — Дочекаємося весни і поїдемо всі разом на природу, в ліс, або до річки… Хочеться забити про всі ці болячки…

— Так і буде, — Остап трохи стис долоню батька.

— Все, час готуватись до операції, — повідомив нам лікар. — Будь ласка, всі родичі, залиште палату. 

 —  Я люблю вас, — сказав батько Остапа, дивлячись на нас чотирьох. — Дуже радий, хлопці, що ви, нарешті, відшукали свої “половинки”...

— Ми теж тебе любимо, — сказав Костя. — Будемо чекати завершення операції тут, в лікарні.

***

— Операція пройшла успішно, — сказав лікар, коли вийшов до нас. 

— Коли можна буде побачити батька? — одразу запитав Остап. 

— Зараз його перевели у відділення інтенсивної терапії, там не можна відвідування, але завтра, якщо все буде добре, він вже буде в звичайній палаті, і ви зможете зайти і поговорити з ним, — пояснив лікар. — Так що можете поїхати додому, відпочити, а завтра вже приїхати знову. 

— Дякуємо вам, лікарю, — сказав Костя. — Тоді ми будемо завтра. 

— Так, приїдемо з самого ранку, — погодився Остап. — Ну і ми весь час на звʼязку якщо що. 

Ми попрощалися з Костею та Катею і вийшли з лікарні. 

— Їдеш зараз на роботу? — запитала я в Остапа. 

— Не знаю. В принципі, вже може і немає сенсу туди їхати на якусь годину, — він знизав плечима. — Може, поїдемо повечеряємо? 

— В принципі, можна, няня побуде з малим до дев’ятої вечора, ми так домовились, — кивнула я. 

— Прекрасно, — Остап усміхнувся. — Певно, це буде вперше, коли ми вечерятимемо вдвох… 

— Так, — я усміхнулась у відповідь. — Коли є діти, то трохи складно знайти час тільки для себе…

— Виходить, це буде наше перше справжнє побачення, — він зазирнув мені в очі. 

— Так, — я відчула, як моє серце забилося швидше. Все-таки, я йому небайдужа…

***

Ми приїхали до затишного ресторану, де було небагатолюдно, сіли за столик, зробили замовлення. Я подзвонила до няні, щоб дізнатися, чи все в них добре, вона сказала, що Богдан чудово поводився, і зараз дивиться мультфільми. Це мене заспокоїло, і я сказала, що ми повернемося  десь о пів на дев'яту, та завершила розмову. 

Коли ми вже трохи перекусили, Остап торкнувся моєї долоні:

— Знаєш, я дуже радий, що ми з тобою тоді зустрілися. Ніколи не вірив у долю, чи щось подібне, але от ти зараз тут, переді мною, і мені здається, що саме так все і мало бути. 

— Мені теж часом здається, що ми з тобою знайомі дуже давно, просто якийсь час були окремо, а після цього знову знайшли одне одного, — відповіла я. 

— Я хотів тобі сказати дещо, — він схвильовано поглянув на мене. Але в цю мить задзвонив його телефон. Він невдоволено поглянув на екран. — З роботи. Я цілий день там не був… — пробурмотів Остап. 

— Запитай, що сталося, я не проти, — сказала я. 

Він кивнув і відповів на виклик. Почав щось говорити про якісь строки, встав з-за столу, приклав руку до телефону і звернувся до мене:

— Я на одну хвилину відійду, щоб музика не грала, добре?

— Звичайно, — сказала я. — Я почекаю. 

Остап вибачливо усміхнувся і вийшов з зали. 

Я дістала телефон і вирішила тим часом почитати новини. І раптом до мене підійшов якийсь незнайомий і явно нетверезий чоловік зі словами: 

— Що кралю, нудьгуєш тут сама? Давай я тебе пригощу, — його рука лягла прямо на моє плече…