36. Остап "Наче пороблено"

Мене ніби зурочили. Чи нас, не знаю. Все було так добре, але весь час щось нам заважало. 

Ніби хтось вище був проти того, щоб ми з Любою нарешті остаточно зійшлись. Вона пішла до малого, а я пішов до себе. Врешті-решт, може, я дійсно поспішаю. А може, вона і не хоче нічого. Певно, не хоче. 

З такими думками я і пішов спати… Завтра мав бути непростий день…

***

Зранку ми з Любою побачились на кухні. Вона робила сніданок, як зазвичай. Я вже прийняв душ і вдягнувся, збирався поснідати і піти на роботу.

— Привіт, — сказав, сідаючи за стіл.

Люба виглядала замисленою. під очима були темні кола, наче вона не виспалась. 

 — Доброго ранку, — сказала вона. — На котру ми йдемо до твого брата? На шосту? 

— Так, — я кивнув. — Ти як? Виглядаєш невиспаною. 

— Нормально, щось не могла ввечері заснути, крутилася півночі, — вона усміхнулась. — Треба раніше лягати, або купити якесь заспокійливе. 

— Я теж не дуже добре спав, — зізнався я. — Пробач, якщо це через мене, — я зазирнув їй в очі. 

— Ні, не через тебе, — вона похитала головою. — Поряд з тобою я ні про що не хвилююсь. 

— Я трохи хвилююсь, коли ми поруч, — я все ще дивився на неї. — Дуже хочу, щоб тобі було добре біля мене. Зі мною, — додав я ще більш схвильовано.

Люба раптом усміхнулася, так відкрито і радісно, що, здається, сліди суму за мить зникли з її обличчя. 

— Мені дуже добре, я хочу, щоб і тобі було добре, — тихо сказала вона. 

— Мені теж добре, — я торкнувся своєю долонею її руки через стіл. — Дуже.

— Мені трохи страшно, що щось може статися, — раптом зізналась вона. — У тебе немає такого відчуття? 

— Не знаю, — я похитав головою. — Ну тобто, я не знаю, що буде далі, але ж якщо ми будемо разом, то маємо з усім впоратись, хіба ні? Я не дозволю нічому статися з тобою. Обіцяю. 

— Тоді ми обов’язково впораємось, — відповіла Люба. — Я обіцяю, що не розчарую тебе. 

— Ти не можеш мене "розчарувати", — я ледь усміхнувся. — Бо я зачарований тобою… 

***

Робочий день промайнув швидко. У мене навіть настрій був хороший, все ж, Люба трохи відкрилась мені і це дуже багато для мене значило. Я вірив, що у нас дійсно все вийде, просто нам обом треба докласти трохи зусиль заради наших стосунків.

Коли я приїхав за нею з малим, вони вже були готові. Люба вдягнулась в  красиву чорну сукню, а на шиї в неї був кулончик, який я їй подарував. З легким макіяжем і святковою зачіскою вона виглядала справжньою красунею.  

— Ти дуже гарна сьогодні, — я усміхнувся, подавшись вперед і легенько торкнувшись губами її губ. Дуже легенько, щоб не зіпсувати макіяж. 

 — Дякую, — вона радісно усміхнулась. — Хочеться справити гарне враження. Все ж, цеважливі для тебе люди…

— Тобі не варто бути якоюсь не такою перед ними. Ти і так дуже хороша і сподобаєшся будь-кому такою, яка ти є, — запевнив я Любу. 

 — Дякую, ти завжди вмієш підтримати, — вона обняла мене. 

 — А там будуть якісь ігри? — запитав Богдан, підійшовши до нас. 

— Ну, наскільки я знаю, у брата є приставка, — я кивнув. — І точно є футбол, бо зовсім нещодавно ми з ним по мережі грали один проти одного. Коли у жодного з нас ще не було стосунків. 

 — Тоді можна йти в гості, — сказав малий задоволено…