35. Люба. Тривожне повідомлення

Побачивши Андрія, я відчула, як у мене ніби земля йде з під ніг. Я не хотіла, щоб він побачив мене з сином, бо тоді він міг легко співставити дати і все зрозуміти. Звісно, могло б бути й таке, що я давно йому нецікава, і він просто вдасть, що не знає мене. Але мені не хотілося ризикувати. Тому я зраділа, коли Остап запрпопонував поїхати додому і повечеряти там. Він був таким добрим і турботливим, і я відчувала провину через ту новорічну ніч…

Вдома я зайшла перевдягнутися в домашнє, і тут мій телефон завібрував, сповіщаючи про нове повідомлення. Воно було з незнайомого номеру, але коли я прочитала його, то зрозуміла, що знаю адресата. Це був Андрій. Певно, він зрозумів, що я заблокувала той його номер, який знала шість років тому. Але мій номер він зберіг, і от тепер озвався…

"Ну привіт, Любо. Той малий, що був з тобою в ресторані, це ж мій син, правда? Він моя вилита копія."

Я відчула, що моє серце завмерло в грудях, ніби забуло, як битися. Руки затремтіли так сильно, що телефон мало не випав з пальців. Невже Богдан схожий на нього, я ніколи на це не звертала уваги? І що тепер? Захоче забрати його? Але ж у нього була дівчина, за ці роки вони могли одружитися і народити своїх дітей, нащо йому мій син? Чи просто з принципу хоче зробити мені боляче? За те, що я тоді покинула його і втекла?

Неслухняними пальцями я стала набирати відповідь:

“Привіт. Не має значення, чий Богдан син, у тебе твоє життя, а у нас своє. Краще нам не пересікатися. Сподіваюся на твоє розуміння”

Не чекаючи поки він відповість, я заблокувала і цей його номер. Але саме цієї миті двері відчинилися, і до спальні зазирнув Остап. Я мимоволі напружилася і заховала телефон. 

Він сказав про те, що брат запрошує нас у гості, щоб познайомитися з його дівчиною, я кивала, вдавала, що зацікавлена, хоча всі думки крутилися лише навколо повідомлення Андрія. Чи залишить він нас з сином у спокої, а раптом ні, що робити? Я не хотіла розповідати про все Остапові, боялася, що він знову образиться на мене. Та й була надія, що Андрій зникне і не буде більше мені писати…

***

Коли ми вечеряли, Остап здався мені якимось мовчазним. Але я подумала, що може, він переживає через операцію батька, яку призначили вже на післязавтра? Мені захотілося підтримати його. 

— Може сьогодні знову подивимось якийсь фільм? — запитала я. 

— Можна, — він кивнув. — Що ти хотіла б подивитися? 

 — Щось про кохання? — усміхнулась я. 

— Ти питаєш чи стверджуєш? — він теж усміхнувся і торкнувся своєю долонею моєї. 

 — Стверджую, — я відчула, як якесь тепло переповняє мене, мені хотілося бути щасливою, хотілося, щоб усе в нас з Остапом було добре. Назло усім, хто бажає нам нашкодити…

— Добре, — він трохи стис мою долоню в своїй, а вільною рукою почав обирати фільм…

***

Коли події в фільмі дійшли вже до середини, на одному найбільш напруженому моменті я підсунулася ближче до Остапа. Цієї миті мені хотілося, щоб він поцілував мене, а я вже не відштовхну його, як минулого разу…

Я зазирнура йому в очі, він теж поглянув на мене, ледь облизнувши губи.

Я вже подалася вперед, щоб самій поцілувати його. між нашими обличчями залишалася відстань в пару сантиметрів…

В цю мить двері до вітальні відчинились і я побачила Богдана. 

— Мамо! — він підбіг до мене і кинувся мені на руки, обіймаючи. 

— Що трапилось? — запитала я, відчуваючи розчарування, і разом з тим переживаючи за сина. — Ти чогось налякався?

— Мені наснилось, що вас тут нема… Що я тут один… 

 — То був лише сон, бачиш, ми тут і ніколи не залишимо тебе, — сказала я, погладжуючи його по голові. 

Цієї миті спіймала погляд Остапа. 

— Так, то був тільки сон, — кивнув він малому .

 — Можна, ти посидиш зі мною, поки я засну? — запитав він у мене. 

 — Так, звичайно, ходімо…

Я зітхнула, розуміючи, що сьогодні теж нічого в нас з Остапом не вийде…