34. Остап. Запрошення у гості

Я побачив, що Люба ніби якось напружилась, коли ми залишились наодинці. Але не одразу. 

— Щось трапилось? — запитав, зазирнувши їй в очі. 

 — Нічого страшного, в мене щось голова заболіла, — сказала вона, відводячи погляд

Чомусь в цей момент мені здалось, що вона мене обманювала. Але з іншого боку, навіщо Любі мене обманювати? Це було нелогічно, у нас зараз були дуже довірливі стосунки.

Можливо, їй дійсно просто погано… 

— Може, тоді поїдемо додому? — запропонував я. 

 — Так, мабуть, краще поїхати, — Люба кивнула. — Правда, Богдан засмутиться, він тільки пішов у ігрову…

— Ну, нічого, ще сходимо, — я встав з-за столу. — Піду його заберу і попрошу рахунок.

Я пішов спочатку до офіціанта і попросив, щоб принесли рахунок, а потім вже рушив за малим.

Він здивувався, що я прийшов так швидко:

— Вже треба йти? Ми ж недавно прийшли, — сказав, насупивши брови.  

— Мама погано почувається, — я зітхнув і погладив його по голові. — Можемо вдома зіграти в приставку. А їжу нам запакують з собою, її вже приготували.

 — Тоді добре, — сказав Богдан. — А потім ми ще колись прийдемо сюди? Коли мама одужає?

— Авжеж, прийдемо, — я усміхнувся. — Може навіть на днях. Але зараз ходімо додому…

***

Ми забрали смаколики, все запакували досить швидко, а потім всі втрьох пішли до машини. Люба дійсно виглядала не дуже. 

Коли приїхали додому і вже пройшли в квартиру, я сказав:

— Хочеш, можеш відпочити, я зараз погрію нам їжу з ресторану, ти будеш їсти?

 — Може, трохи з’їм, — вона усміхнулась. — Дякую за турботу, мені вже стало легше. В тому ресторані було забагато людей, може через те в мене заболіла голова, а вдома вже полегшало…

— Добре, — я усміхнувся. — Тоді так і зробимо.

Я пішов на кухню і погрів все, малий пішов поки що грати в приставку. Я подумав, що зараз ми точно були, як справжня родина. І мені хотілось, щоб так було завжди. Щоб ми ставали тільки ближче, щоб я був опорою для Люби і малого. 

Я дійсно привʼязався до них обох, не тільки до Люби. 

Коли вже грів їжу, мій телефон задзвонив. Це був брат. Я приклав мобільний до вуха:

— Алло? 

 — Привіт, — сказав Костя. — Хочу запросити вас з Любою в гості. Ти ж хотів познайомитися з моєю дівчиною? Думаю, ми вже дозріли для цього етапу стосунків. 

— Ого, це неочікувано, — я усміхнувся. — Але так, ми з задоволенням прийдемо. Цікаво буде познайомитись з нею. Коли нам приходити? З малим можна? 

 — Можна й завтра, чому довго тягнути, Катя любить дітей. Тож беріть і малого…

— Добре, тоді ми прийдемо завтра на вечерю. О шостій нормально? Щоб не дуже пізно завершити. 

 — Будемо чекати, — брат здавався дуже щасливим.

— Тоді до зустрічі….

Коли я завершив розмову, їжу вже всю нагрів в мікрохвильовці, тож пішов кликати Любу і малого. 

Спочатку зайшов до вітальні до Богдана:

— Перервешся на двадцять хвилин? Поїмо. 

 — Ну добре, — він не дуже охоче піднявся з дивану. — А потім пограєш зі мною?

— Добре, зіграємо трохи, — погодився я. — Біжи на кухню, а я зайду за мамою.

Богдан кивнув і пішов в бік кухні, а я пішов до спальні. 

Та коли зазирнув до кімнати, побачив, що Люба друкує щось на телефоні.

Щойно вона помітила мене, то відразу вимкнула телефон і заховала його під подушку. Це була незвична для неї поведінка, ніби вона щось приховувала від мене. 

І мені це дуже не сподобалось. Я думав, ми довіряли одне одному, а виходило, що це було тільки з мого боку…

— Брат запрошує нас завтра в гості, познайомитись з його дівчиною, — я відвів погляд. Чомусь на душі було якось сумно.

 — Он як, цікаво буде познайомитись, — Люба усміхнулась, але лише губами, а очі залишалися якимись настороженими…