33. Люба. Несподівана зустріч

Я почувалася якось незручно поряд з ним. І знала, що є цьому причиною — те, що я вчора відштовхнула Остапа. Знала, що це для чоловіка найбільша образа, яка може бути. І найгірше те, що мені теж дуже хотілося тієї миті піти далі, забути всі табу… Але я боялася, що віддавшись пристрасті, ми втратимо ту довіру, яка була між нами зараз. Боялася, що почнуться якісь ревнощі, конфлікти і тому подібне… Може, я була з тих людей, які обпікшись на гарячому, починають дмухати і на холодне. Я б хотіла сказати Остапові, про що думаю зараз, але він був якийсь насуплений, і я злякалася, що все буде ще гірше. 

Наскільки вчорашній вечір був приємний і затишний, наскільки ранок видався незручним і важким. 

Але Богдан, коли прийшов на кухню, трохи зміг покращити атмосферу, що панувала між нами. Він дуже радів, що тепер має телефон і просив Остапа встановити туди ігри. 

 — Я не буду весь час гратися, а лише коли мама дозволить, — сказав він, обережно косячись у мій бік. 

— Ну,  хай мама скаже, які ігри тобі можна, — Остап вперше за ранок поглянув на мене.

 — Я у них не розбираюся, — сказала я. — Якісь на твій розсуд, ну бажано без жорстокості…

— Добре, — кивнув він. — Як щодо гоночок? Або якихось ігор на логіку?

 — Добре, — малий кивнув. — Хай будуть! 

Вони сиділи поряд за столом, зазираючи у телефон і щось обговорюючи, а мені чомусь стало сумно… Я пригадувала вчорашній вечір і розуміла, що вчинила неправильно. Але як тепер все відновити, не знала… 

Коли Богдан, поснідавши, взяв телефон і побіг до своєї кімнати, я наважилася заговорити з Остапом про те, що відчуваю. 

 — В тебе буде вільна хвилинка? — запитала, наливаючи йому каву.  — Чи ти поспішаєш?

— Ну, в принципі, не поспішаю, а що? — Остап знову поглянув на мене. 

 — Я хотіла пояснити вчорашнє, — моє серце забилося дуже сильно, в горлі пересохло.  — Сама не знаю, чому я злякалася, але це не пов’язано з тобою. Ти мені дуже подобаєшся, і мені комфортно, коли ти поруч…

— Тобі не треба виправдовуватись, пробач, якщо своїм похмурим виглядом я якось транслював своє не знаю… Розчарування, чи що. Але це твоє життя. Ніхто не може змушувати тебе ні до чого. Тобі комфортно зі мною, поки я не цілую тебе і нічого такого, як з другом. Мені ж таке вже не дуже комфортно, але я більше не буду з цим лізти, обіцяю. 

Здається, спробою все виправити я зробила ще гірше…Він подумав, що тепер я остаточно запроторила його у френд-зону, розставила всі крапки над “і” в цьому питанні, але це було не так. Я найбільше за все хотіла близькості з ним, але разом з тим не могла наважитися про це сказати. Отак по-дурному все зіпсувати, це могла зробити лише я…

 — Мені дуже шкода, що так вийшло, — зітхнула я. 

— Не виправдовуйся і не вибачайся, будь ласка, — він зазирнув мені в очі. — Я ж сказав, все нормально. 

 — Тоді добре, — я торкнулася його руки. — Може, разом з’їздимо до твого тата? Підтримаємо його перед операцією.

— Добре, я не проти, — Остап кивнув. — Думаю, він буде радий. 

 — Зараз скажу Богдану, щоб збирався, і сама перевдягнусь…

***

Ми провідали Остапового батька, привезли йому новорічні подарунки і побажали швидкого одужання. Схоже, нас візит підбадьорив його, він виглядав веселим, будував плани, куди поведе Богдана після того, як його випишуть з лікарні… Остап теж виглядав щасливим, хоча хтозна, може, він просто грав таку роль перед батьком?

Коли ми вийшли з лікарні, він запропонував пообідати в ресторані, і Богдан радісно підтримав цю ідею, сказав, що хоче погратися в дитячій кімнаті, тож ми вибрали такий заклад, де були розваги для дітей. Малий швидко поїв і Остап відвів його туди, а потім повернувся за наш столик. 

Ми розмовляли про якісь дрібниці, і раптом у мене слово застрягло в горлі. Я побачила, як до зали разом із ще якимось чоловіком зайшов Андрій, батько Богдана…