32. Остап. "Мабуть, ми не маємо цього робити"

Коли Люба пішла вкладати малого, я швидко прибрав зайве зі столу і взагагалі перетягнув стіл назад до кухні, залишивши перед диваном лише кавовий столик, як раніше. Подумав, що ми могли б посидіти перед телевізором, як вчора, а може, і зайти трохи далі. Все ж, коли втілювати бажання в життя, як не на Новий рік? 

Я додав ще фруктову нарізку і якраз коли все розставив, Люба вийшла від Богдана до вітальні. 

— Сподіваюсь, ти ще маєш сили трохи посидіти зі мною?

Мене все ще тривожили ті її слова про того чоловіка. Чомусь я весь час думав про це. Якщо вона відштовхне мене сьогодні, це буде означати, що вона реально все ще його кохає. Хоча… Чого це я налаштувався на негатив? Кляте хвилювання…

 — Так, звичайно, — відповіла вона. — Посидимо ще. 

— Добре, — я кивнув і увімкнув телевізор. Якраз ішла якась романтична комедія про Новий рік. 

Я розлив нам вина, і підняв келих, поглянувши на Любу:

— Знаєш, я б хотів проводити так Новий рік не тільки цього разу, — сказав трохи схвильовано.

 — Я теж, — тихо сказала вона, дивлячись на мене поверх свого келиха. 

Я сковтнув слину і відпив вина. Люба теж випила трохи. А коли наші погляди знову зустрілися, я поставив свій келих, продовжуючи дивитись на неї. 

Люба теж опустила келих і облизнула губи. 

Я торкнувся її долоні своєю і переплів наші пальці і, не давши собі більше ні про що думати, одразу подався вперед до її губ, прикриваючи очі. Коли я поцілував її, Люба на якусь мить ніби завагалася, але потім відповіла на поцілунок.  

Моє серце, здається, одразу забилось вдвічі швидше. Отримавши зелене світло, стримуватись вже було не треба, тож я торкнувся долонями її талії і нахилив її спиною на диван, буквально вкладаючи. При цьому я продовжував цілувати її. 

Невже це станеться сьогодні? Вона буде зі мною по-справжньому… 

Люба цієї миті раптом підвелася і стривожено поглянула на мене. 

 — Вибач, — сказала вона. — Мабуть, ми не маємо цього робити… 

— Чому? — я зазирнув їй в очі. Одночасно хотів і боявся почути її відповідь. І не був впевнений, що вона відповість чесно. 

 — Все так швидко, мені трохи страшно…

— Ясно, — я відвів погляд. — Добре, як скажеш. 

 — Ти ж не ображаєшся? — вона зазирнула мені в очі. 

— Ні, не ображаюсь, — я похитав головою і встав з дивану. Не хотів зараз дивитись на неї, бо я відчував якесь розчарування, але не хотів, щоб вона це помітила. — Ходімо спати. 

 — Добре. Дякую тобі за чудове свято, — Люба стала навшпиньки і поцілувала мене в щоку. 

— Добраніч, — я кивнув і пішов до своєї кімнати. 

Певно, вона помітила мій стан. Ну, але я нічого не міг з цим зробити. Точніше, все що міг, я з цим зробив. 

Засинав я з якимось неприємним відчуттям. Що ж, цей рік почався зовсім не так, як я хотів… 

***

На ранок в мене навіть голова боліла, хоч ми майже не пили. Я почув якийсь шум в кімнатах, певно, Люба і малий, або тільки хтось один з них, вже встав. 

Я не поспішав виходити. Повільно прийняв душ, щоб хоч якось освіжитись і зібрати думки докупи. 

А потім все ж вдягнувся і вийшов з кімнати. Почув, що з кухні доносився аромат чогось смачного.

Пішов туди, думаючи, що певно і Люба, і малий вже не сплять. Але коли зайшов до кухні, зрозумів, що на кухні була тільки Люба. 

Коли я зайшов, вона сказала:

 — Зараз будемо снідати. Ти любиш солянку?  

— На сніданок? — відповів я питанням на питання. — На сніданок, як ти вже мала зрозуміти, зазвичай обираю яйця і каву. А на обід можна. 

 — Ну так, на обід, — вона кивнула. — Зараз піду розбуджу Богдана, і будемо снідати. У тебе все добре? Ти якийсь ніби заклопотаний…

— Все нормально, — я похитав головою. — Буди малого. Поснідаємо і я певно зʼїжджу до батька…