27. Люба. "Мені добре поруч з тобою"

Я подумала про ту співробітницю Остапа, яка так зверхньо говорила зі мною. Його колеги ніби давали мені зрозуміти, що вони не вірять у наші стосунки, вірніше, у їх довготривалість, і мені раптом стало соромно, я подумала, що може, Остап думає так само, а я лише придумала собі, що між нами є якась “хімія”... Але той поцілунок, не може бути, щоб він не був щирим… Я хотіла, щоб він був справжнім…

Світлофор змінився на зелений, але Остап не рушив з місця. він дивився на мене якось так уважно…

— Ти проти, що я так висловився? — здається, він запитав це з сумом.

 — Потім, якщо ми розійдемося, всі будуть думати, що ти покинув свою дитину… — я відчула, що червонію. Ну навіщо я почала цю розмову при малому, треба було дочекатися, поки ми з Остапом будемо на самоті вдома…

— Чому тебе так хвилює, що хто буде думати? — він ледь насупився.

 — Все ж це твої співробітники… Я їм не дуже сподобалась, — я зітхнула. 

— Це жінки, — він знизав плечима. — Їм би тільки був привід для пліток. Їм всі не подобаються. А тобі що, хтось щось сказав? Хто? 

 — Та це не важливо, — я не хотіла нікому неприємностей. — Я  знаю, що ти їм подобаєшся, цим жінкам. Вони ніби відстоюють своє, от і все. Думають — от ми з ним працюємо стільки років, а тут прийшла якась чужачка і забрала його у нас…А ще коли вони почули, що ми “втрачена сім’я”, то взагалі були шоковані…

— Пробач, що вони так поводяться… Я поговорю з ними. А щодо родини… Знаєш, я ж це не просто так сказав, — він потер потилицю. — Я дійсно почуваюсь ніби з родиною, коли ви з малим поруч. 

 — І я! — гукнув Богдан із заднього сидіння. — Я теж почуваюся як з родиною!

Я усміхнулась. Цієї миті зрозуміла, наскільки вони обоє важливі для мене. І наскільки я не хотіла б розлучатися з Остапом. 

 — Тоді не будемо більше говорити про щось сумне, давайте завтра будемо прикрашати ялинку і готуватися до Нового року, — запропонувала я. 

— Ялинку ще треба купити… Чесно кажучи, у мене штучної навіть нема. Та і живу я останній раз не купував. Все одно не святкував вдома… 

 — А у нас вдома є штучна, але маленька, — сказав Богдан. — У бабусі вдома.  А живої бабуся не купує, каже, що дорого. 

— А ти яку більше хочеш, живу чи штучну? Можемо завтра купити. 

 — Не знаю, — малий трохи розгубився. — Будь-яку. Яку ви хочете. Можна і без ялинки, якщо на мій телефон не вистачає грошей…

От хитрун, він нагадав таким чином про подарунок, який очікував отримати. 

— Не бійся, на телефон тобі точно вистачить, — усміхнувся Богдан. 

— Тоді я хочу живу ялинку, вона гарно пахне! А ще я бачив по телевізору ялинки в горщиках, їх потім можна посадити надворі! 

— Добре, значить, буде жива. От ми і приїхали… Зараз треба, певно, лягати, а завтра можемо поїхати за ялинкою, я можу взяти собі вихідні наступні пару днів, щоб ми гарно відсвяткували.

 — Так, дякую тобі, — я торкнулась його руки. — Мені добре поруч з тобою, і Богдану також, — останні слова додала, щоб він не зрозумів усе якось двозначно, наче я на щось натякаю…

— Мені теж дуже добре поруч з вами… — він зазирнув мені в очі. 

— Мамо, ну ви йдете? — Богдан вже вискочив з машини. 

 — Так, іду, — мені не хотілося виходити з машини, хотілося побути з Остапом настільки близько, як зараз, але довелося вийти, бо Богдан, як це часто буває з дітьми, сказав, що хоче їсти, пити і у вбиральню. 

А коли вже були вдома, і я поклала сина спати, то, виходячи з його кімнати, побачила Богдана. Він поглянув на мене:

— Ти дуже втомилась?

— Та ніби ні, — я похитала головою. — Ще не хочеться спати. 

— Я от теж…  Ми могли б подивитись якийсь фільм, що думаєш? — здається, Остап був трохи схвильований. 

 — Давай, — я відчула, як моє серце забилося швидше. Можливість побути удвох, сидіти поряд на дивані, разом переживати емоції героїв фільму — це було так затишно. У мене ніколи раніше не було такого досвіду…