26. Остап. "Можна, я поцілую тебе?"

Люба виглядала якоюсь засмученою, коли я прийшов. Я подумав, що певно їй було тут нудно і нецікаво. Авжеж, вона тут нікого не знала, певно, їй було тут некомфортно. Але я був радий, що вона була поруч.

Танець цілком вписувався в нашу "легенду", тож я міг запросити її і не викликати ніяких зайвих підозр цим запрошенням.

Коли я запросив Любу і простягнув їй руку, вона трохи почервоніла, але потім сказала:

 — Дякую…

Ми встали з-за столу і, під пильними поглядами моїх співробітників і співробітниць, вийшли у центр зали.

Я торкнувся однією долонею її талії, а іншою взяв її за руку. Вона була досить близько, настільки, що якби я ще хоч на сантиметр подався вперед, наші тіла б торкались. Мені хотілось, щоб вони торкались. 

Музика була повільною, тягучою, вона ніби гойдала нас на хвилях. Світло було приглушене і це створювало майже інтимну атмосферу. Коли мелодія вже практично закінчувалась, мені в голову прийшла ідея…

— Можна, я поцілую тебе? — запитав пошепки, але коли Люба почервоніла, я одразу додав, щоб її не так сильно шокувати. — Ну, легенько, щоб нас побачили…

І що за дурню я ніс? Це був крок назад після майже серйозного, сильного кроку вперед. Якби я замовк на питанні, було б краще… Але я так хвилювався, що вийшло, як вийшло.

— Можна, — відповіла вона, піднявши голову і поглянувши мені в очі. 

Я сковтнув слину і подався вперед, до її губ, прикриваючи очі. Серце билось так часто, що певно Люба чула його. 

Мій дотик був ніжним і легким, Люба на якусь мить завмерла, а потім відповіла на поцілунок. Її рука в моїй трохи затремтіла.  

А потім мелодія змінилась на іншу і зруйнувала цей момент, тому я відсторонився.

Тоді наші погляди зустрілись. Люба виглядала зніченою, але усміхнулась мені. 

— Ходімо за стіл, — я все ще тримав її за руку, тож коли вона кивнула, ми так і пішли на місце.

Коли вже сіли, я не знав, про що говорити. Все ж, цей поцілунок щось змінив для мене… 

Люба  теж мовчала, а потім сказала:

 — Це такий незвичайний Новий рік… Я запам’ятаю його назавжди… 

— Я теж, — кивнув я. — Ну, точніше… Це ж тільки корпоратив поки що… А справжній Новий рік попереду. Вже скоро. І ми проведемо його разом… так? 

 — Так, треба прикрасити ялинку, — кивнула вона. — Що б ти хотів отримати в подарунок від нас із Богданом? 

В голову при думці подарунку від Люби лізло щось таке, що з дитиною точно не звʼязати… Бляха, ну і чому раптом все так різко змінилося? Що вплинуло? Те, що я трохи випив?...

— Ми відсвяткуємо разом, цього буде достатньо, — я усміхнувся. — А ти що хотіла б?

 — Нічого не потрібно, — сказала вона швидко.

— Ти повторюєш за мною, так нечесно, — моя усмішка стала ще ширшою. — Тож подумай, у тебе є ще… Скільки там, два дні? Так, два, — кивнув я сам собі. 

— Добре, — вона кивнула. —  Подумаю. А тобі я все одно підготую подарунок, хоча ти й кажеш, що нічого не потрібно…

— Добре, я не проти, — я теж кивнув. Було цікаво, що вона такого може придумати…

Далі ми ще трохи посиділи, послухали тости моїх підлеглих, поїли. Все було чудово. 

Вже ближче до десятої я промовив останній тост і сказав, що ми з Любою і Богданом вже поїдемо додому.

Коли я з усіма попрощався, ми забрали Богдана з дитячої кімнати, але щойно ми сіли в машину, малий як по команді заснув. 

А потім, коли ми стояли на світлофорі, Люба раптом сказала: 

— Мабуть, тобі не варто було говорити, що ми твоя втрачена родина…