25. Люба. Неприємна розмова

Слова Остапа про те, що ми з Богданом — його родина, яку він втратив, а потім знайшов, схвилювали мене. Ні, я розуміла, що це якраз те. про що ми домовлялися говорити, і все ж… Мені здавалося, що він сказав це якось по-особливому, ще й поглянув на мене, немов шукаючи підтвердження цих слів. 

Шкода, що я не зустріла його раніше, ще до того, як закохалася і народила сина… Якби я закохалася саме в Остапа, то може, моє життя було б зовсім інакшим…

Я замислено сиділа, поринувши в спогади, аж раптом почула жіночий голос. це була одна зі співробітниць Остапа, яка зверталася до мене. 

— Любо, добрий вечір, — сказала вона. — Ми підготували сюрприз шефу і я подумала, що ви могли б допомогти мені винести його. 

 — Добрий вечір, звичайно, я допоможу, — погодилась я. 

— Тоді ходімо, це в сусідній залі, — вона вказала на двері. 

Я пішла за нею, коли ми зайшли до сусідньої кімнати, побачили красиво декорований торт.На ньому був напис “Улюбленому шефу”.

— Наш шеф дуже хороший… Але такий довірливий. Певно, це тому що він добра людина і всім хоче допомогти. Тому готовий навіть чужих дітей приймати за своїх, — вона поглянула на мене. 

 — Думаю, що це його особиста справа, — мені стало неприємно, бо ясно, що вона розраховувала вколоти мене цією реплікою.  А може, всі ці жінки просто мали якусь надію, що неодружений керівник зверне увагу на когось із них, і тепер злилися, що “здобич” вислизнула…

— Авжеж, — вона кивнула. — Ну, думаю, він розбереться рано чи пізно. Я бажаю йому справжнього щастя, а не якогось підставного. 

 — Чому б вам не побажати цього йому особисто? — я усміхнулася, хоча мені було зараз дуже некомфортно. — Скажіть йому, що вважаєте для нього щастям, можливо, Остап прислухається…

— Треба вже нести торт, він мав повернутись, — вона як ні в чому не бувало усміхнулась. — Але раз ви все сприймаєте так близько до серця, значить, самі про це думаєте, хіба ні? 

 — У нас все добре, незважаючи на те, що багато хто заздрить цьому, — сказала я. — Але то вже проблеми заздрісників, а не наші. Давайте винесемо цей торт, бо всі, мабуть, зачекалися…

— Так, ходімо, — вона кивнула. — Остап вже має бути на місці. 

Ми повернулися в зал, але я відчувала, що мій настрій зіпсовано. Хоч Остап сидів поруч і все було як раніше, я не могла не думати, що ми справді несправжня, фальшива родина, і що через якийсь час, коли його батько одужає, нам із сином доведеться повернутися до колишнього життя.

Дивно, що ми жили разом із Остапом зовсім мало часу, а я вже не могла уявити. що скоро ми знову будемо чужими одне одному… І всі ці тітоньки з бухгалтерії будуть злорадно говорити одна одній: “От бачиш, я так і казала,  це лише на короткий час, він же не дурний, щоб одружуватися на жінці з “причепом”...”

— Ти якась замислена, — Остап торкнувся моєї долоні і зазирнув мені в очі. 

 — Все нормально, — я усміхнулася, хоча вийшло трохи через силу. — Я інтровертка, в новій компанії почуваюся трохи не в своїй тарілці… А так це чудове свято, дякую, що запросив нас! із Богданом! 

Цієї миті заграла повільна мелодія, і чоловіки почали запрошувати жінок на танець. 

Остап якось трохи схвильовано поглянув на мене і простягнув мені долоню:

— Може, потанцюємо?