24. Остап. "А ми справді твоя родина?"

— Ну, що б вона там не подумала, зараз я обʼявлю, що це не так, — сказав я неголосно, коли Марина вже пішла і ми пройшли за стіл. 

Всі співробітники і співробітниці дивились на нас з Любою і Богданом. Чомусь мені здавалось, що чоловіча половина дивилась саме на Любу і мені їхні погляди не подобались. 

Вона сьогодні виглядала просто дахозносно. Вона і до цього мені подобалась, але коли побачив її в цій сукні з макіяжем і зачіскою, здається, взагалі втратив дар мови. 

Мені страшенно хотілось зблизитись з нею ще сильніше. 

Але ці погляди бісили. Тому щойно всі зайняли свої місця, я встав з-за столу і постукав по келиху:

— Увага, друзі, у мене для вас є новина.

Всі погляди враз зупинились на мені: і чоловічі, і жіночі.

— Отже, як ви бачите, я сьогодні прийшов не сам, — я поглянув на Любу і Богдана, усміхнувшись. — Це — Люба і Богдан, вони — моя родина, яку я колись втратив, а зараз знову знайшов. 

Усі в залі мовчали, а потім хтось один зааплодував, а за ним і решта присутніх

— Це був мій найкращий подарунок цього року, і я хочу підняти келих за те, щоб доля радувала кожного подібними подарунками!

Я усміхнувся і дзеленькнув своїм келихом по келиху Люби. Всі навколо теж почали чокатись.

Люба усміхнулась мені і на якусь мить мені здалося, що це все правда — що колись я її загубив, а тепер знайшов. 

 — Хай у Новому році всі мрії здійснюються, — тихо сказала вона, дивлячись мені в очі.  

— Так, хай мрії здійснюються, — повторив я, як заворожений і випив з келиха.

Випив до того, як мої думки пішли кудись не туди. Бо вони вже йшли… Я думав про її губи. Чомусь саме про них, коли йшла мова про мрії.

Далі йшли інші тости і я трохи заспокоївся.

Богдан поїв і заявив, що готовий йти до дитячої кімнати. 

— Зараз запитаємо, де вона, — сказав я. — Ходімо, я тебе відведу. 

Ми з малим встали, Люба  теж піднялася, щоб іти з нами. 

— Ти можеш трохи відпочити, — я усміхнувся. — Коли ще буде така можливість? Розслабся сьогодні, добре? Я впораюсь, відведу. 

 — Добре, — вона кивнула. — Дякую. 

Я усміхнувся і ми з малим пішли від столу. Я підійшов до Марини і запитав, де дитяча кімната, після чого ми попрямували туди: вона була у сусідній залі. 

Коли ми вийшли до коридору, Богдан поглянув на мене і запитав:

— А ми справді твоя родина?

— Знаєш, навіть якщо по крові це не так, все ж, я відчуваю щось таке. Ніби ми дійсно дуже близькі, як родина, — зізнався я. 

 — Я завжди думав про те, який мій тато, — сказав він серйозно, як дорослий. — Думав, що може він схожий на Супермена. Але тепер я думаю, що ти і є мій тато. Правда. Може, мама просто забула про те, що ти мій тато? Таке може бути?

Чомусь ці його слова схвилювали мене. Люба мені дуже подобалась, можливо, навіть більше, ніж подобалась. І до малого я ставився так, ніби він дійсно був мій. Завжди думав, що жінки з дітьми — це морока, але в цьому випадку зовсім цього не відчував. 

— Хтозна, всяке може бути, — відповів ухильно. Я не знав, що про це думає Люба. Що як вона розізлиться, якщо я зараз скажу, що так, таке може бути. Хоча насправді ясно, що не може. На жаль. Я погладив його по голові: — Але я дуже радий, що ми зустрілися. 

Це максимум, що я міг сказати без її згоди. І ніяк його не обманути.

 — І я радий, — він широко усміхнувся. 

— Ну, біжи, грайся, — я теж усміхнувся. — У тебе є пара годин. Але якщо захочеш повернутись за стіл, скажеш цій дівчині, вона подзвонить мені і я тебе заберу, — я вказав на аніматорку, яка якраз підійшла до нас…